Сонечко сяяло неймовірно тепло і я вийшов, щоб погрітись. На диво, ця ніч була відносно тиха в порівнянні з ночами, коли спокій нас не полишав ні на секунду.
В кишені задзвонив телефон. Я швидко схопив слухавку:
— Так, кохана, щось сталось???
— Ні, любий, все добре. Дзвоню дізнатись, як ти.
—Я вже думав, щось сталось… Не переживай, все добре в мене, сьогодні по нас майже не гатили.
— Коханий, коли вже ти повернешся додому?
— Ну ти ж знаєш, заміни немає. Не знаю, коли повернусь.
— Наша донечка вже частіше рухається в животику, дуже за татком сумує і сподівається скоро його побачити.
— І я вас люблю. Маю бігти.
— Бережи себе! Бувай.
Одружились ми з Олесею рік тому назад. Разом були на Майдані, разом були усюди. А коли почалась війна, то я пішов добровольцем. У день присяги Олеся повідомила радісну новину: вона вагітна. Я був на сьомому небі від щастя, а от вона — плакала, бо дуже не хотіла мене відпускати. Погоджусь: вийшло погано. Олесі потрібна була підтримка, увага і спокій, а я воювати пішов. Але що зробиш? Якщо не я, то цього не зробить ніхто.
Я так часто думаю про нашу донечку. От приїду з війни, буду берегти кожну хвилинку в пам’яті, яку я проводжу з нею. Цікаво, які в неї будуть оченята? В кого вона піде: більше в маму чи може в мене? Даю собі обіцянку, що захищатиму її від будь-яких бід. Ніхто не посміє образити мою любу донечку. Вона ще не з’явилась на світ, але я її вже так люблю.
Я не встиг і отямитись, як настала ніч. Ніч, як на мене, найнебезпечніший час. Це час, коли небо всипається Градами, коли від найменшої неуважності можеш підірватись на міні, коли можеш втратити найдорожче — своє життя.
Я сидів в укритті і ледве не засинав. Перебуваючи тут, ми, на жаль, забули, що таке сон. А будь-яку змогу заснути переривав гуркіт стрілянини.
Раптом, я почув постріл і крик. Я вибіг і побачив, що почали штурм на нас. Усюди спалахи, постріли і шум. Цю ніч ми провели у боротьбі за наші позиції. Допомогли нам не бронежилети чи каски, не мужність чи обережність, а думки про наших рідних і коханих, заради яких ми це робили. Сил у той момент мені надала моя ще ненароджена донечка. Я вже уявляв як бавлюсь з нею, а навкруги — чисте небо і мирна земля.
На ранок мій телефон вибухав від кількості дзвінків, які доходили від коханої. Значить вона вже почула, що цього разу у нас було гаряче.
Час від часу я думав над тим, як склалось би моє життя, як би я не пішов на війну. Але кінцівки такої історії я не міг уявити, а значить, я правильно зробив, що пішов сюди.
Серед ночі на мій телефон прийшло смс: “Коханий, ти вже тато! Донечка уся в тебе” Разів десять я перечитав це повідомлення і не міг отямитись. В мене народилась донька! Моя донька! Як би я хотів її побачити! Вона ж точно моя копія!
На другий день мені подзвонила Олеся.
— Ну що, татусь, яке ім’я донечці оберемо? Я хочу, щоб ім’я ти їй дав.
— Дай мені час, я ще подумаю. Ввечері подзвоню.
Цілий день ходив, як сам не свій. Донечка займала усі мої думки. Яке ж ім’я обрати? Можливо таке, що символізує мир і спокій? Чи обрати таке, щоб звучало гарно, коли звертатимуться по-батькові?
Я вийшов на двір. Вже вечоріло. Небо у такий час просто приголомшує своїми барвами. Але довго я цим не милувався, мені треба було йти на чергування.
Навколо стояла мертва тиша. Хтось би помітив у ній щось підозріле, але не я. Я був весь у мріях. Я хотів якнайскоріше побачити моє чудо.
Мої думки перервав свист кулі, який наближався. Ще секунда. І мене проймає неземним болем. Навкруги кричать “Поранений снайпером!”, а я лежу і все думаю про донечку. Тягнусь рукою до телефону, набираю Олесю, хочу востаннє її почути. Біль стає майже нестерпним, здається, ось і прийшов кінець. На іншому кінці телефону чую голос дружини:
— Слухаю.
— Кохана, бережи донечку… Я…
— Чому ти неначе захлинаєшся? Що сталось???
— Я так тебе кохаю. Так хотів побачити донечку. Я скоро повернусь… Додому. Тільки ти не плач, я завжди поряд. Завжди нагадуй донечці, що я її палко любив… Люблю і любитиму.
Телефон впав з рук. Тіло почало відмовляти. Очі закриваються, а в них — образ моєї щасливої донечки. Я віддаю своє життя для того, щоб повернутись на цю землю в образі мирної України, тож я йду не назавжди. Я ще обов’язково повернусь.
Автор: Анна РЕШЕТНІК
