Із зони АТО, з самого пекла бойових дій в районі Донецького аеропорту у відпустку повернувся відомий ірпінчанин Володимир Паламарчук. Кілька тижнів тому поширилася чутка про його поранення. Тож нині відрадно бачити Володимира в Ірпені живого й здорового. «Не діждетеся!», – весело відповідає на запитання про своє поранення Володимир Паламарчук. Хоча, справді, тоді – 13 січня – під час одного з обстрілів сепаратистів йому пощастило. Насамперед, тим, що саме вийшов з приміщення бойлерної, в яку влучив 150-міліметровий снаряд, заваливши дві стіни споруди. У цей час наш земляк перебував за кілька метрів від місця падіння снаряду. «Пригадую той момент, наче в уповільненому повторі, – розповідає фронтовик. – На моїх очах розлітається цегляна стіна, уламки якої летять на мене. Мене ж також відкидає вибуховою хвилею. Контузія, кілька днів майже, не чув. Зараз вже слух нормалізувалися».
Добровольчий батальйон ОУН ім. Євгена Коновальця, у складі якого воює Володимир Паламарчук, розташований у селі Піски неподалік Донецького аеропорту. Володимир Дмитрович розповідає, що в селах Донбасу багато україномовного населення, яке добре ставиться до наших військових. Ідеї сепаратизму мають очевидне «імпортне» походження.
– Що за люди пішли воювати добровольцями в батальйон ОУН?
– Чимало представників творчої інтелігенції – художник, музиканти, кандидат фізматнаук – розповідає Володимир Паламарчук. – Також досить строкатий національний склад. У нас воюють вихідці з Пітера, Криму, навіть один українізований напівафриканець є. Чимало вояків з Донеччини та Луганщини. Їх знають лише за позивними, вони не «світять» своїх облич,оскільки їхні сім’ї залишилися на території, контрольованій сепаратистами.
Зам комбата по вогневій частині Сивий – родом з Горлівки. Він воює у своєму краї за свою землю. Коли проводяться найнебезпечніші військові операції – Сивий завжди у гущі подій.
У нас більшість знають одне одного за позивними. Мало хто знає мене, як Володимира Паламарчука, але запитай в батальйоні Журналіста (це мій позивний) – кожен скаже. Особисто я не приховую ні свого справжнього імені, ні обличчя. Хоча, балаклава у мене також є. Вона добре допомагає, коли сильний степовий вітер – захищає обличчя і шию.
На війні дуже відчувається справжнє військове побратимство. Усі військові українці там – наче колеги. Наприклад, будь-який транспорт з українською символікою можна зупинити, попросити підвезти по дорозі. Один знайомий танкіст бувало мене підвозив «по дорозі з роботи». Його робота полягає в тому, що з’їздити постріляти в район Донецького аеропорту.
– Самому доводилося стріляти?
– Звісно й не раз. Щоправда, не з танка, а здебільшого з автомата Калашнікова. Перед відправкою в зону АТО інструктори нам провели добрий вишкіл. Ефективність вогню значно вища, якщо стріляти не чергами, а одиночними патронами.
– Що можеш сказати про ворогів? Якого плану контингент воює на боці противника?
– Там чимало місцевого населення, але ж і присутність російських найманців – далеко не пропагандистська вигадка, як це хочуть подати з Кремля.
– Це їхні добровольці?
– У тім числі, але не тільки – за сепаратистів воює чимало молодих призовників РФ. Підтвердженням цього є багато полонених та документів убитих, які свідчать про приналежність їхніх власників. До речі, на Донеччині в полях та посадках залишаються лежати багато трупів найманців. Їх просто не встигають і навіть не бажають вивозити для поховання у рідну їм землю, аби зайве не «світити» її місцезнаходження.
– Що чи хто допомагає їм воювати?
– Путінські так звані «гуманітарні конвої» повсякчас означаються поставкою нових видів зброї, проти якої доводиться весь час пристосовуватися. Хоча, начебто останній 12-й у цьому плані став винятком. Проте, вже й так цієї зброї навезли в Донбас, що мало не здається.
Головне, у вмінні воювати і вижити на війні – це не скільки зброя, як психологічна здатність вести військові дії, битися до останнього за себе й своїх бойових побратимів. Без цих моральних якостей жодна зброя безсила.
Для ворожих бойовиків час від часу доставляють наркотики. «Обдовбані» вони сунуть в наступ. Бійця під діями транквілізаторів знищити складніше. Він може продовжувати бігти в атаку, навіть прошитий кулею наскрізь. Найпевніше в таких випадках – поцілити йому в голову. Промовистий приклад. «Обдовбаний» чеченець (з числа кадирівських зрадників чеченського народу) з відірваною ногою ще намагався продовжувати воювати й погрожувати нам. «Ну, цьто, хахлі, вам п…ць!», – вичавив він з себе, тягнучись до зброї. «Нам ще хтозна, а тобі – вже точно!», – як резюме глухий звук пострілу в ворожу голову.
– Зараз багато відправляють учасникам АТО всілякої захисної амуніції: бронежилети, каски і т. ін. Наскільки вони допомагають в умовах ведення бойових дій?
– Насамперед, хочу подякувати усім волонтерам, людям доброї волі, які так чи інакше допомагають нам. Скажу, що без волонтерів – ми б просто не вижили. У першу чергу це стосується добровольчих військових формувань, до одного з яких я також входжу. Адже нинішній державній владі за великим рахунком ми байдуже. Належна підтримка армії відчувається лише від волонтерів, простого народу.
Стосовно ефективності військової амуніції скажу так, що бронежилет чи каску постійно не носитимеш – це досить важко. Одягаємо цю амуніцію в години найбільшої небезпеки. Наприклад, я свою НАТівську каску за кілька місяців перебування в зоні військових дій, одягав разів шість. Проте, двічі вона мені врятувала життя. Тож користуючись нагодою, хочу висловити подяку своєму другу Петру Шеревері, який купив мені цю каску.
Загалом, каска чи бронежилет рятують від невеликих осколків. Також від куль, що влучають по дотичній, або випущених здалеку, що втрачають пробивну силу. Хоча, й осколки також бувають різні. Наприклад, бачив, як одним артилерійським осколком наскрізь пробило стіну товщиною в півтори силікатні цеглини. Зрозуміло, що від такого осколка ніякий бронежилет не врятує.
– Які особливості побуту, інфраструктури регіону, де ведуться бойові дії?
– Найбільша проблема для Донбасу – це привозна питна вода. Тамтешня місцева вода – не годиться для пиття – вона солона.
Гроші на Донбасі, у тім числі й на контрольованих сепаратистами територіях – ходять українські гривні. Але банкомати не працюють.
– Бачив на фото наземний газогін в селі, побитий осколками.
Спочатку вдавалося якось латати. Навіть, скотчем невеликі пробоїни заклеювали. Наразі вже наскільки газолін пошкоджений, що такого ремонту замало. Навчилися обходитися без газу.
Електропостачання наразі є. Мобільний зв’язок і телебачення також працюють. Щоправда, антена ловить переважно сепаратиські канали. Хоча, наші «1+1» і «5 канал» також вдається ловити. Загалом, журналісти, у тім числі й телевізійники – часті й бажані гості на передовій. Хоча, звісно, не всі. Якось до нас забрела телегрупа російського «LifeNews», який постійно паплюжить українських військових, подає все у викривленому вигляді. Тож ми їх прогнали і сказали, аби вони більше нам не потрапляли на очі. Ще раз побачимо – постріляємо без попередження!
– Влада зараз обіцяє всілякі привілеї та земельні ділянки учасникам АТО.
– Скажу так, що ми воюємо не за нагороди, пільги чи ділянки. Проте, якщо обіцяють, то будуть змушені виконувати свої обіцянки. Адже бійці, які пройшли пекло АТО, повертаються вже з зовсім іншою психікою. Тим кого обстрілювали «градами» та важкою артилерією – не страшні міліцейські «пукалки». Адже фронтовики звикли дивитися смерті у вічі. У нас у всіх там психіка порушена. Не спроста ж солдати, які виконували свій військовий обов’язок, за церковним каноном не допускаються до причастя протягом трьох років після участі у бойових діях. Такі люди особливо гостро реагують на всіляку брехню та зрадництво – речі поширені у стані чиновництва усіх рівнів.
Про побачене на війні можна багато говорити, але все одно це й приблизно неможливо описати словами. Аби зрозуміти, це потрібно пережити, в живу відчути «симфонію» артилерійської канонади, а не повідомлення про ці події в ЗМІ. Не доведи Господи ще комусь пережити все те, що ми пережили там. Повоювавши, я тепер і сам став розуміти ветеранів афганської та Другої світової війни. Їм також випало пережити такі ж страхіття війни. Єдині вірші, які беруть за душу зараз належать перу(клавіатурі) Бориса Гуменюка і видані збіркою «Вірші з війни».
Спілкувався Олександр НАКАЗНЕНКО
Більше фото можно переглянути ТУТ
