Сьогодні свій 59-й День Народження відзначає відомий ірпінчанин, учасник бойових дій на Сході України у складі Добровольчого батальйону ОУН – Володимир Паламарчук.

Редакцій газети й сайту приєднується до численних привітань та зичить імениннику всього найкращого – здоров’я, успіхів, наснаги і мирного неба над головою.

Про долю Володимира Дмитровича та його сім’ї вже розповідалося на сайті та газеті «Зоря Приірпіння». Зараз пропонуємо до Вашої уваги свіжі нотатки-враження про минулий чи не найважчий рік життя Володимира Паламарчука, який розповідає про побачене, почуте й відчуте на фронті.

На передовій невіруючих не зустрічав

Попавши у те смертельне пекло – зразу увіруєш – інакше просто важко вижити. Взагалі, на фронті, а особливо на передовій невіруючих людей не зустрічав. Сам почав молитися. Там розумієш, наскільки ти залежний від Бога, заступництва вищих сил. Коли летить снаряд, то молишся, щоб відвернув, не влучив ні в тебе, ні в твоїх побратимів.

Свій снаряд сам не почуєш

З часом звикаєш до обстрілів. Накопичується досвід. Хоч не маю музичного слуху, проте навчився визначати по звуку вид зброї, з якої ведуть обстріл, її калібр, і навіть, з точністю до десятка метрів визначати місце, куди впаде снаряд, коли він ще свистить у повітрі. Причому, свій снаряд, який влучить прямим попаданням – не чути. Пряме попадання вважається в радіусі 10 метрів. Тоді тільки диво допоможе вижити, якщо не розірве людину на шматки.

Після контузії став… краще бачити

Один такий сепаратиський снаряд влучив у цегляну стіну за кілька метрів від мене (це сталося в Тоненькому під Донецьком у січні цього року). Буквально кілька секунд до цього я був у тому приміщенні. Якась вища сила спонукала мене вийти з того місця, куди безпосередньо влучив 150-міліметровий снаряд. Відтак, політав трохи разом з уламками розтрощеної стіни. Пригадую, цю мить наче в уповільненому повторі. Добре, що полетів паралельно, а не перпендикулярно цим осколкам. Завдяки чому залишився живий, тільки контужений. На кілька днів пропав слух. Проте, потім відновився повністю. А от зір у мене ніколи не був стовідсотковий. Та після контузії став стовідсотковий зір. Тобто, іноді трапляються від контузії також і позитивні наслідки.

Найстрашніше на фронті – це тиша

З часом на передовій звикаєш до обстрілів. Спокійно засинаєш під артилерійську канонаду. А от, коли тиша на фронті – це насторожує. Якщо вороги не ведуть обстріл наших позицій – це означає велику ймовірність, що вони заслали диверсійну групу. Відтак, потрібно бути на сторожі. Тоді не до сну. Через що, повернувсь з фронту до рідного Ірпеня, ще кілька місяців не міг нормально заснути без звуків обстрілів. Тільки з часом зміг освоїтися в мирному житті.

Коли притуплюється інстинкт самозбереження

Загалом, людина звикає до всього, у тім числі – й до небезпеки, якщо вона перетворюється на звичайну буденність. Якось з часом багато хто перестає пригинатися ховатися від обстрілів мінометів і градів. Просто втомлюєшся настільки, що перестаєш цінувати себе й своє життя. Тоді командир, бачачи це – відправляє такого бійця у відпустку додому. Аби боєць відчув смак звичайного життя і почав його знову цінувати.

Воювати мають не юні, а зрілі

Взагалі, вважаю, що на фронт повинні йти не молоді, а вже зрілі чоловіки, з вже усталеними життєвими цінностями. Які щось досягли у цьому житті, створили сім’ї . Їм вже не так страшно помирати, і більше є кого захищати.

Також читайте інші фронтові та мирні розповіді про Володимира Паламарчука на посиланнями:

Володимир ПАЛАМАРЧУК: «Наш батальйон починав воювати з однією рушницею»