На початку 90-х років вже була реальна спроба Росії приєднати до себе Кримський півострів. Але цей задум кремлівським політиканам, на той час, не вдалося втілити у життя…
Тоді я як журналіст, особливо не цікавився політикою. Я працював співробітником Головного центру громадських зв’язків МВС України і спеціалізувався на криміногенній тематиці. Але як часто казав мій покійний батько: «Якщо ти не займаєшся політикою, то вона займеться тобою». Навіть і гадки не мав, що вже згодом його слова виявляться пророчими.
Одного разу керівництво ГЦГЗ запросило мене на розмову і повідомила про термінове відрядження до Криму, на історичну Батьківщину мого батька, за національністю кримського татарина. Не вдаючись до подробиць, мети візиту, мені повідомили, що перебувати там треба буде стільки, «скільки потрібно». Що про все проінформують на місці, а у Сімферополі на вокзалі зустрінуть наші колеги. Сказали, за якою адресою потрібно базуватися…
На той час я навіть і не здогадувався, яка складна політична ситуація склалася на півострові. На початку 90-х рр. проросійські політичні сили користувалися в Криму великою популярністю. Так, політичною передвиборчою платформою Мєшкова, який вже бачив себе першою особою на півострові, став курс на зближення з Росією, аж до повного приєднання. Зокрема Мєшков мав намір ввести у Криму рублеву зону, укласти з Росією військово-політичний союз, надати жителям Криму російське громадянство, ввести московський час і т.п. Однак у силу жорсткої протидії як з боку української влади, так і з боку внутрішньокримської опозиції, реалізований був тільки перехід на московський час.
А тоді нічого не підозрюючи я спокійнісінько їхав у поїзді «Київ-Сімферополь». Приємною новиною була несподівана зустріч з кримським колегою, який успішно склав іспити до Національної Академії внутрішніх справ України. За цю подію і наше знайомство ми скуштували кримське вино, яке у нього випадково залишилося з собою. Як кажуть східні мудреці: «З хорошим попутником і дорога стає коротша». Я вже втішав себе надією, що, можливо, у Криму станемо добрими знайомими, якщо буде потрібно, він як колега не залишить мене наодинці з моїми проблемами. А вранці, коли ми прокинулися і до Сімферополя залишалося небагато часу, я був шокований його словами: «Що я тебе попрошу, по прибуттю на кінцеву зупинку, ні ти мене, ні я тебе не знаю. Тільки без образ. Я не знаю, яка в Криму зараз ситуація, і на якому боці барикад ми можемо опинитися. З цими словами він розчинився у натовпі людей. Другою неприємною несподіванкою було те, що ніхто мене не зустрів. Ятрилися у голові різні думки, що з моїми колегами трапилося? Адже повинна бути поважна причина аби не зустріти мене. Чи все з ними гаразд? Мобільних телефонів ми на той час не мали. І тут я згадав, що на передодні відрядження, про всяк випадок, один з моїх колег розповів, як потрібно добратися до нашої бази і схематично це намалював. Через годину я добрався до місця нашого дислокації і кого першим побачив: це були мої колеги, які щойно приїхали з завдання. Вони не змогли мене зустріти, бо були на оперативних зйомках. Побачене вразило. На поминки одного місцевого авторитета приїхала банда беспредєльщиков, яка вчинила стрілянину, таким чином, зводила рахунки. Загинуло близько 10 людей. І моїм колегам потрібно було терміново готувати відеоряд на українське телебачення про криміногенну ситуацію, яка склалася у Криму.
Деякі місцеві ЗМІ, підпорядковані Мєшкову, навмисно пов’язували загострення криміногенної ситуації в Криму саме з приїздом проукраїнських сил. Одним словом, у всіх кримських проблемах звинувачували Київ. У Крим були відряджені по лінії МВС представники майже всіх служб. У кожного підрозділу було своє завдання. Перед співробітниками прес-центру у своїх функціональних обов’язках повинні постійно висвітлювати у ЗМІ головну тематику – Крим повинен залишатися у складі України. Очікувано наша точка зору, бачення політичної ситуації не містечкового характеру, а загальномасштабного не влаштовували деякі ЗМІ. Проте, у нас встановилися ділові стосунки з такими періодичними виданнями як «Голос Криму» та «Кримська світлиця». На кожній нараді генерал-майор міліції Валерій Чернишов постійно цікавився всіма нашими публікаціями і оперативно відправляли їх до Києва разом зі звітами про зроблену роботу.
З одного боку Мєшков назначив головним міліціянтом свого друга Кузнецова, колишнього військового, який навіть не мав враження про правоохоронну діяльність, а Київ назначив заступника міністра МВС України генерал-майора Валерія Чернишова. Доречно сказати, що ГУ МВС України в Криму і штаб від МВС України знаходилися поруч. А деякі далекоглядні керівники підрозділів міліцейського главку вели двосторонню гру. Документи на підпис готували у кількох примірниках. Один на підпис Кузнецова, інший – для Чернишова. Так, про всяк випадок. Адже невідомо чим це політичне протистояння могло закінчитися. У буремні 90-ті роки воно закінчилося на користь України. Мєшков був позбавлений посади і опинився на політичному смітнику. На думку політологів Крим весь час був для України бомбою сповільненою дії. І вона здетонувала. Тоді, у 90-х роках вдалося Крим зберегти у складі України. Згадуючи події 20-ти річної давнини і порівнюючи їх з сьогоденням, ніяк не можу збагнути, як теперішнім можновладцям у купі з силовими структурами вдалося допустити повну окупацією Криму російськими силовиками? І це без єдиного пострілу! Хтось повинен відповісти за цей подарунок путінському режиму. А зеленим чоловічкам це тільки і було потрібно, без опору спокійнісінько віджати у багатостраждальної України чималу її територію. І чомусь я впевнений, і не лише я один, якщо російські окупанти у Криму зіштовхнулися з супротивом то не було б такої масштабної війни на сході.
