Цього року в мікрорайоні Романівка заплановано відкриття меморіального комплексу, реконструкція ДОТів і впорядкування території. Вже збираються проектні пропозиції.
У вересні там проводитимуть шкільні екскурсії, на місці бойових дій розказуватимуть історію того часу, важливою складовою якої є історія нашого Приірпіння.
Про ці ДОТи знають практично усі ірпінчани. Але поступово ДОТи засипали спочатку землею, щоб діти не травмувалися. А потім – і сміттям. Все, що було всередині – розікрали. І лише завдячуючи ірпінській Спілці ветеранів Афганістану кілька років тому вдалося відновити ДОТи № 428 і № 429. Афганці разом з пошуковим клубом «Цитадель» зробили ремонт, а люди позносили назад експонати, які роками зберігали у своїх дворах і домівках. Допомагали і місцеві депутати. Тепер біля ДОТів проходять патріотичні заходи для молоді і зустрічі ветеранів війни.
А для тих, хто про них не знає – історична довідка.
Часи Великої Вітчизняної війни, передовсім 1941-43 роки – це той період, коли історія Ірпінського краю чи не найбільше переплетена зі світовою історією.
Приірпінська земля стала частиною лінії оборони Києва. Тут були надовго зупинені німецькі війська, які намагалися швидко взяти столицю України. Власне, прорвати лінію оборони гітлерівці так і не змогли. І в цьому чимала заслуга жителів Приірпіння – як військових, так і цивільних, що працювали на спорудженні оборонних об’єктів.
Керівник будівництва Київського укріпрайону, генерал НКВС Павло Княгицький. З 1 вересня 1928 року і до арешту комендант і військовий комісар Київського укріпленого району. Заарештований у Києві 11 червня 1937 року. 9 вересня того ж року засуджений до розстрілу виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР як «активний учасник антирадянської військово-фашистської змови у Червоній Армії». Не важко здогадатися, наскільки в крові були руки у енкаведиста такого рівня. Як-то кажуть, система пожирала сама себе.
І привід для репресії винайшли досить цікавий. Було вигадано «розумний» докір – лінія оборони не зможе захистити місто від артилерійського обстрілу. Але завдання будь-якого укріпрайону захищати від наземних військ, а не артобстрілу.
Київський укріпрайон – виявився єдиним в Радянському Союзі, який виконав свою оборонну функцію під час Другої світової війни. Тобто противник його не пройшов. У деяких місцях німецькі мінери змогли підібратися й підірвати пару ДОТів. Таке стало можливим через відсутність належного польового прикриття тих ДОТів зовні. Проте у будь-якому разі ці події не можна назвати проривом укріпрайону. Адже він нараховував три лінії оборони. Прорвавши одну, потрібно було пройти ще дві.
На Ірпінському рубежі, який в районі нинішнього залізничного мосту 24 серпня 1941 року штурмувала 168 німецька піхотна дивізія, ворог не мав ніякого успіху (ДОТи були підірвані радянськими військами після наказу про відступ). До речі, цікава деталь – під час оборони Ірпінського рубежу вміло використовувалися природні перешкоди. З ДОТа регулювали шлюз у гирлі річки. Під час атаки противника могли підняти шлюз і всю долину затопити водою. Таким чином, м’яко кажучи, ускладнити завдання ворожим сухопутним військам.
Загалом, Київський укріпрайон з інженерної точки зору був вдало облаштований. Оборону Києва вміло тримала 37-ма армія під командуванням генерал-майора Андрія Власова (хоча нині й висять таблички буцімто місто обороняла 5-та армія). Я вважаю, що саме тут, на березі Дніпра, й зазнав краху гітлерівський план «блискавичної війни». До Київського укріпрайону німці дійшли за два тижні, а тут затрималися на два місяці.
Німці не змогли прорвати укріплення й вирішили обійти Київ з флангів. Після чого радянське командування вирішило залишити місто. Коли виникла загроза оточення командуючий фронтом генерал-полковник Михайло Кирпоніс пропонував перенести штаб фронту з лівого берега Києва на правий і продовжувати воювати в оточенні. Але ставка головнокомандуючого не дозволила так зробити.
Я вважаю, що таке місто могло і в облоговому стані протриматися щонайменше рік. Адже це не Брестська фортеця, яку німці змогли взяти тільки тоді, коли у невеликої кількості захисників закінчилися патрони, вода та їжа. Київ мав чималі військові та продовольчі запаси. До того ж разом з укріпрайоном – це чимала територія. Навіть в облоговому стані змогла б приймати транспортні літаки, не кажучи вже про застосовану для підтримки партизан тактику скидання на парашутах мішків з продовольством та боєприпасами. Ще питання чи оточивши Київ наважилися б німці продовжувати наступ на схід, маючи у тилу таке численне й загрозливе угрупування противника.
Радянські війська перед відходом замінували місто. Причому, зробили це на високому рівні. Були поставлені міни-обманки, які німці швидко знешкодили й заспокоїлися. Після чого розпочалося найцікавіше – почали вибухати будівлі, заміновані радіокерованими мінами.
Так, якщо відкинути загальнолюдські моральні аспекти, то суто з військової точки зору це була вдала операція. Собор було підірвано тоді, коли його відвідував один з соратників Гітлера, словацький фюрер Тісо. Йому просто пощастило, оскільки вибух пролунав через кілька хвилин після того, як він залишив Лавру.
