Володимир Еннанов розповів про свою роботу на різних посадах в «Ірпінському віснику»
Становлення і розвиток газети «Ірпінський вісник» тісно переплітається з історією розвитку всього Приірпіння. Тому спогади працівників редакції, окрім всього іншого, мають також й історичну цінність. Пропонуємо до уваги читачів інтерв’ю з одним із працівників «Ірпінського вісника» – Володимиром Диляверовичем Еннановим. Протягом свого насиченого журналістського життя він встиг тричі попрацювати у цьому, знаковому для Ірпінського регіону, виданні (до слова, «Ірпінський вісник» за радянських і в перші роки незалежності України був єдиною газетою нашого регіону). Володимир Еннанов встиг попрацювати і кореспондентом, і заввідділом, і рекламним менеджером, і заступником редактора, і головним редактором газети. Причому, це не було звичне пряме зростання по висхідній кар’єрними сходинками, а швидше навпаки. Попрацювавши головним редактором, Володимир Еннанов потім у цьому колективі став заступником редактора і заввідділу. Таке можливе далеко не з кожним керівником, який би після того, як очолював колектив, потім зміг би працювати на іншій, нижчій за рангом посаді. Але про все по порядку. Розпочав Володимир Диляверович свою трудову епопею на початку 1990-х років, коли «Ірпінський вісник» називався ще «Прапором перемоги», а його редакція знаходилася у Ворзелі. Саме туди спочатку перебралася газета із Прип’яті, евакуюючись після Чорнобильської катастрофи.
– Кілька років мого життя прийшли в «Ірпінському віснику», – розповідає Володимир Еннанов в ексклюзивному інтерв’ю «Зорі Приірпіння». – Загалом тричі встиг там попрацювати. Спочатку це було ще у на початку 90-х років, коли я працював у «Київському віснику». Після обіду. А до обіду працював в «Ірпінському віснику», який тоді називався «Прапор перемоги».
– Володимире, чому ж тоді звільнився з «Ірпінського вісника»?
– Тодішній редактор «Ірпінського вісника» мені поставив умову: або працюєш у нас, або у Києві. Довелося звільнитися з «Вісника» і працювати в Києві.
Проте через довгі роки моєї роботи в різних виданнях, а також прес-офіцером у структурі МВС, доля все одно повернула мене до «Ірпінського вісника».
– Коли саме? Як це сталося?
У 2008-му році була бесіда з тодішнім секретарем Ірпіньської міськради Анатолієм Єлізаровичем Морозом. Він запитав, чи зможу я «працювати в команді?». Перепитую: «В якій команді? У колективі? Так. Зможу». Анатолій Мороз сказав, що йому рекомендували одну людину на посаду редактора, як «дуже сильного журналіста». Деякий час я з ним працював, але невдовзі переконався, що ми з ним різних поглядів на газету. Я взяв і просто написав заяву про звільнення і пішов з редакції. Через кілька місяців до мене дзвонить мій знайомий і каже: тебе розшукують в Ірпінській міськраді, з тобою хоче поспілкуватися секретар міської ради Анатолій Єлізарович Мороз. Поїхали ми зі знайомим до Анатолія Єлизаровича. Він мене запитує: «Володимире, чому Ви пішли з редакції?». Відповідаю, що у нас виявилися розбіжності в поглядах на газету з тодішнім редактором. «Чому Ви не розповіли мені про його недоліки? Що він не так робив?». Кажу: «Знаєте, не маю такої звички – бігати, скаржитися на того, кого керівництво рекомендувало. Я просто взяв і пішов». Тоді секретар міськради каже:
– Так зараз його нема. Ми Вам пропонуємо взяти удар на себе.
– Тобто?
– Очолити газету – стати тимчасовим виконуючим обов’язки головного редактора.
– Я ніколи не працював на керівній посаді. Так, я був кореспондентом у різних виданнях, але працювати редактором – це дуже велика відповідальність. Мені потрібно подумати, зважити все це…
– А ми вже за Вас подумали, – каже Мороз і показує розпорядження про призначення мене в. о. головного редактора «Ірпінського вісника», підписане тодішнім мером Олегом Бондарем.
– Пригадую ті часи, коли місцева влада дуже тісно опікувалася ЗМІ.
– Так. Мене поставили перед фактом. Що мені залишалося робити?! Звичайно, я погодився. Одразу поїхали в редакцію (це був початок вересня 2008 року).
Від неї віяла холоднеча, все таке занедбане, у кімнатах – сирість… Таке відчуття, що там людей вже давно не було. «Ну, от і приступай до роботи, – сказав Мороз. – Бери документи, набирай штат, запускай випуск газети».
Я сиджу і думаю: «Оце я влип, очкарик!». Кругом одні борги, світла нема, газу нема, інтернету нема, телефонного зв’язку нема… Я просто в шоці. Але найгірше, що не було колективу, з ким працювати? Знайомств тоді в мене в Ірпені не було. Я ж у Києві все життя пропрацював. Сиджу і думаю: з чого починати? Був у дуже непевному стані.
– Як вийшов з цієї ситуації?
– Через кілька днів приходить моя знайома журналістка Ксенія Палієва і каже: «Я хочу з Вами працювати». Пояснюю, що в нас вкрай важка ситуація, грошей нема. Потім мені сказали, що попередній, так званий редактор, накивав п’ятами, прихопив печатку редакції й фінансові документи… «От бачиш, у яких умовах працюю…», – я розвів руками. Люди приходять до редакції, а у нас нема журналістів, навіть – нікого взагалі не було.
Ксенія каже:
– Я раніше працювала тут коректором. Буду далі працювати.
– Так грошей нема…
– Нічого, а Ви ж будете працювати?
– У мене хоч пенсія є, я можу на голому «ентузазізмі» працювати. Ксенія, краще знайдіть щось собі в інше, у тому ж Києві…
Наступного дня вона приносить заяву: «Я буду з Вами працювати!». Розумію, що вона дійсно хоче й буде тут працювати. Я їй кажу, що нікого не знаю, але ж потрібно запускати видавництво. Ксенія порадила свою знайому, яка раніше працювала з нею. Потім вийшли на людину, яка займається газетною версткою. Так я познайомився з Людмилою Бірченко.
Потім прийшла журналістка Вікторія Ковальова (з нею я познайомився під час своєї першої роботи в «Ірпінському віснику», який тоді ще називався «Прапор перемоги»). Вона каже: «Володю, є в мене знайома журналістка Ніна Липовецька. От я її порекомендую тобі як людину, яка візьметься за цю роботу». Ох, уже стало легше… Потім прийшов Олег Множинський, який раніше вже працював в «ІВ» фотокореспондентом. Також я його взяв до штату.
Для роботи редакції необхідно було залучати кошти. Необхідна була редакційна печатка. Запитують про неї в редакції, у міськраді. Але ніхто не знає, де вона. З’ясувалося, що попередній в. о. редактора зник із печаткою й бухгалтером у невідомому напрямку. Опублікували оголошення про втрату печатки. Наступного дня поїхали до Вишневого, у дозвільну систему, куди подали прохання про дозвіл для виготовлення нової печатки. Там на мене подивилися зі співчуттям і відповіли: допоки ви не знайдете старої печатки, ми не дамо дозволу на виготовлення нової.
– Якесь замкнене коло виходить…
– Я в шоці. Що робити?! Повернувся до редакції у дуже пригніченому стані.
Сиджу, переглядаю бухгалтерські документи, які залишилися мені у спадок від попереднього керівництва редакції. Там працював один бухгалтер, який на півгодинки приходив до редакції, позаяк працював ще бухгалтером у психіатричній клініці. Запитую у міськраді, де трудова книжка попереднього редактора? Відповідають, що вона в міськраді. У ній ще не має запису про звільнення. Хоча його зібралися звільнити «за статтею». Вирішили провести бартер – віддати йому трудову книжку із записом по звільнення «за власним бажання» в обмін на редакційну печатку та інші фінансові документи. Колишній бухгалтер був посередником у цих перемовинах.
– Детективна історія зі щасливим завершенням…
– Отже, печатка вже була в розпорядженні редакції. Проте, її самої не достатньо для ведення фінансової документації, щоб платити людям зарплату. Не було у нас бухгалтера. Ніхто не хотів йти сюди працювати. Довелося просити виконати ту чи іншу роботу когось із сторонніх бухгалтерів.
Після того, як я отримав нову печатку і почав оформлювати нові документи редакції, на нас почала активно «наїжджати» ревізійна комісія. Мене звинуватили у тому, що я переплатив людям зарплату – десь на двісті гривень кожному.
Але я ж не знав розмірів зарплат, бо в мене не було відповідних фінансових документів. Пам’ятаю, що редактора була на той час заробітна платня 2700 гривень. Я орієнтувався на якісь старі платіжки – і переплатив працівникам, здається, 200 гривень. А якби я не платив, то проти мене була б порушена кримінальна справа за невиплату працівникам зарплати. Словом, склала комісія на мене доповідну в прокуратуру і оштрафувала мене на чималу як на той час суму – 800 гривень. Це для мене стало повчальним уроком.
Менше з тим, газету почали випускати. Своєї друкарні не було. Розпочали з пошуків типографії для друку. Знайшли можливість друкуватися у «Київських відомостях» (я там раніше позаштатно працював).
Головне, звичайно, що у нас склався дуже дружній колектив. Ми довіряли один одному. Коли до редакції заходили відвідувачі, вони з подивом запитували: «А що вже «Ірпінський вісник» з’явився?». Відповідаю: «Так він тут і був». Люди кажуть, що вже почали забувати. Бо один з попередників так працював з газетою, що привозив тираж у вівторок чи середу, який потрібно було доставити ще минулої п’ятниці.
Словом, до редакції почали приходити люди. Наші журналісти писали про людей і для людей. У нас був хороший колектив: Люда Бірченко верстала газету, Оля Згорська працювала секретарем-машиністкою, бухгалтерію вели – Наталія Любенко, Наталія Кузьменко, дуже потужна обойма журналістів (штатних та позаштатних дописувачів) – Катерина Матвєєва, Оля Молька, Андрій Біляков, Ігор Швець, Валентин Собчук, Ніна Костенко (Липовецька).
– Що ж було далі?
– Редакція запрацювала, як чіткий злагоджений механізм. Через деякий час мене знову запросили до міськради і сказали, що у вас буде працювати одна людина зі Здолбунівського району. Охарактеризували його як «людину з досвідом»… Згодом виявилося, що, насамперед, він був добрим другом одного з тодішніх заступників міського голови, якого і рекомендували на посаду головного редактора. Я ж мав зосередитися на вирішенні організаційно-фінансових питань, аби редакція могла повноцінно функціонувати, як підприємство.
Через деякий час мене знову запрошує Анатолій Мороз і каже: «Тут така справа, потрібно аби ти поступився своєю посадою…». Відповідаю, що я для редакції працюю. Але, якщо це питання вже вирішене, то нехай так і буде. Відтак, у квітні 2009 року мене перевели з посади редактора на посаду заступника.
Потім з’ясувалося, що дане рішення було викликане «політичною доцільністю». Мій наступник спочатку провадив політику підтримки однієї правлячої політичної партії. Потім він з успіхом перейшов «під крило» іншої правлячої партії. Потім вже іншої…
– Так, я пригадую того редактора, який слугував усім партіям, пережив на своїй посаді кількох міських голів, але врешті-решт і його звільнили ще хитріше зроблені діячі.
– Я ж ніколи не був партійним журналістом і не буду ним. Ніколи не належав ніякій партії. Я писав статті для людей і про людей. І люди були мені вдячними. Але мені стало боляче дивитися, як врятована, у тім числі й моїми зусиллями, газета перетворюється на політичний бюлетень. Після перенесених потрясінь навіть до лікарні потрапив. Добре, що мене підтримали мої друзі-колеги, насамперед, Ніна Липовецька (вона писала під творчим ім’ям як Ніна Костенко).
Відтак, пропрацювавши на кількох посадах – з головного редактора до завідувача рекламним відділом – у 2011 році я написав заяву про звільнення. Після чого мене зустрів редактор «Бучанських новин». Каже: «Знаю, що ти в «Ірпінському віснику» працював на різних посадах. Але не склалося… Ми готові тобі запропонувати роботу у нас». Так я став працювати у «Бучанських новинах». Але то вже інша історія. А «Ірпінському віснику» я вдячний за те, що він був для мене хорошою й повчальною «школою життя».
Спілкувався Олександр НАКАЗНЕНКО
