Телефонний дзвінок з невідомого номера на мій мобільний пролунав близько опівночі. Для мене це не було цілковитою несподіванкою. До подібних пізніх дзвінків не звикати. На цей раз телефонував з місць позбавлення волі один мій знайомий Віталій.
– Не дивуйся, – каже він, що дзвоню о такій пізній час, сам розумієш, нам не дозволяють користуватися побілками. Тож і вишукуємо можливість подзвонити, і це вдається зробити у нічну годину. Дзвоню до тебе у нагальній справі, знаю тільки ти зможеш допомогти. Більше мені нема до кого звернутися. Справа у тім, що на пересилці я познайомився з молодою жінкою, яку етапували у жіночу колонію. Її життєва історія не залишила мене байдужим. Я вже чверть століття як у пісні співається «йду по колоніям та таборам, сьогодні тут, а завтра там», проте знаю одне: такого ставлення до себе вона не заслуговує. Її зрадили найрідніші люди-рідна матір та колишній чоловік. Шість років, як вона відбуває покарання – і жодного разу ніхто з рідних та знайомих до неї не приїхав. Коли її «закрили», сину було шість, зараз йому 12 років. І за цей час вони жодного разу не бачили одне одного…Чесно скажу, не можу забути її, запала вона мені в душу. Пов’язую з нею свою подальшу долю.
– Віталію, якщо мені пам’ять не зраджує, свого часу ти познайомився з дівчиною, потім влип із-за неї у якусь історію, за що отримав новий строк.
– На цей раз буде все по-іншому. Я тобі обіцяю… За «грєв», не хвилюйся, на днях з «зони відкідується» мій кореш, він передзвонить і домовитесь про зустріч. Головне, запам’ятай: хлопчика звуть Євген, і навчається він у Бучанській школі інтернаті.
Проте побачитися з Євгеном з першого разу не вдалося. Його було госпіталізовано у Боярську дитячу лікарню з діагнозом апендицит. Знайома ситуація. Коли мені було стільки ж, скільки й Євгену, також було прооперовано. Ніколи не забуду, коли мене привезли після операції до палати, то через кілька хвилин я почув швидкі кроки по коридору. Це до мене поспішала мати, яка потім цілу добу була зі мною. Можна було тільки уявити, як до Жєні ніхто не поспішав і він самотужки відходив від наркозу, потім самостійно вчився ходити. І нікого з рідних не було й близько… Наскільки йому стало б морально легше, якби поруч була найрідніша на світі людина – його матір… Мені важко було уявити себе на його місці.
З Євгеном ми зустрілися після його одужання. І він, і вся його група з цікавістю дивилася на нову людину, яка вперше прийшла до них. Чемні, виховані і слухняні діти, яким так не вистачало батьківської опіки та уваги. Неможливо без почуття болю у душі дивитися на цих діточок, з якими так немилосердно повелася доля вже на початку їхнього життя, зробивши круглими сиротами. Деякі при живих батьках залишилися безбатченками. До останніх і належав Женя. Про його недитячі випробування і поневіряння мені розповів директор цього закладу Михайло Петрович Наконечний.
– На долю Євгена, – каже Михайло Петрович, – випало чимало не дитячих випробувань та страждань. Його дитяче життя закінчилося в шість років, коли рідна матір вдруге була засуджена (уперше умовно – за вживання і збут наркотиків). Вдруге отримала повний строк. Відбуває покарання у Чернігівській виправній жіночій колонії. Її чоловік, як і рідна її мати, не стали перейматися опікою Жені. Вранці рідний батько відведе сина до бабусі. Та вечором поверне його батькові. Ці футболяння дитиною закінчилися тим, що Євген усвідомив, нікому він тут не потрібен і вирушив мандрувати. Спочатку кілька місяців був безпритульним, ночував просто неба, переважно в компанії з вуличними песиками. Про це на згадку одна собака залишила шрам на обличчі дитини. Потім він опинився у Харкові. Якимось чином сів у товарний поїзд і приїхав у невідоме місто. На вокзалі прочитав його назву. А по карті України у вестибюлі вокзалу зрозумів, що від Києва він заїхав далеченько. Безпритульний хлопчик відразу потрапив у поле зору працівників транспортної міліції. Дитину, яка не їла кілька днів, правоохоронці обігріли, нагодували і вже у супроводі дорослих відправили до Києва.
Так Женя опинився у Бучанській школі-інтернаті. Звичайно, ніякий інтернат не замінить рідних батьків, але у всякому випадку він тут був під наглядом педагогів. І на велике здивування педагогічного колективу, до Жені кілька разів приїздила рідна бабуся. Але взяти онука до себе так і не наважилася.
Мою пропозицію поїхати відвідати його маму він сприйняв із зацікавленістю. Я попередив, що це не близький світ. На що мій маленький співрозмовник по дорослому відповів: «Я не домашня дитина, витримаю».
– Це точно, каже присутній при нашій розмові Михайло Петрович, – такий може спокійно поїхати хоч на край світу, хоч за край. Чого тільки одна поїздка до Харкова варта.
У домовлений день Євген разом з класним керівником чекали у вестибюлі інтернату. Він був переповнений бажанням отримати від цієї поїздки лише позитивні емоції. Мене ж ятрили сумніви. А не трапиться так, що коли він побачить рідну матір і його вже від неї ніяка сила не відірве? Шість років не бачити її. Напевно для нього це ціла вічність. А для неї? Кожен її лист до сина розпочинався зі слів «Мій любий янгелочку!».
– Женю, ти пам’ятаєш свою маму?
– Майже ні… Здається, волосся у неї було світлого кольору. Хоча я не впевнений у цьому…
Як було попередньо домовлено на пероні станції метро «Лісова» нас чекав друг Віталія, який мав передати нам гроші на поїздку. Він був не один, а поруч постійно знаходився з ним сивочолий чоловік літнього віку. Напевно родич: батько чи дідусь, важко було сказати. Чомусь закралася думка, що його опікун вважав за краще бути постійно з ним, щоб вчорашній засуджений знову не вскочив у якусь халепу і не потрапив до місць позбавлення волі. Напевно, вже стомилися від такого життя. Те, що друг пройшов тюремні університети свідчили його наколки на руках, поведінка і сама розмова.
– Тримай грєв. Можеш не перераховувати. У нас все по чесному. Це не на волі. Пам’ятай, у посилці повинні бути обов’язково пачки чаю та сигарети. Це перевірена життям зонівська валюта.
За кілька годин ми були в Чернігові. Отоварившись на місцевому ринку, поїхали до установи виконання покарань. Не пощастило у тому, що приїхали перед обідньою перервою. Але були перші серед відвідувачів. За нами зайняла чергу вже немолода жінка – інтелігентна, тактовна. Проте її одна тільки фраза нас шокувала: «Я так рада, що моя рідна дочка знаходиться в колонії». Побачивши здивування на наших обличчях пояснила: «Я впевнена, що хоч тут дочка не буде вживати наркотики». Можна тільки здогадуватися, скільки натерпілася мати, скільки їй наболіло на душі, що тюрма для її дочки здається кращим виходом зі становища. Долі її дочки та мами Жені були у чомусь схожі. Обох на наркотики посадили їхні чоловіки. І обидва успішно уникли покарання. Обидва про своїх жінок відразу забули… Так за розмовами швидко сплинув час і нас запросили у кімнату для короткострокових побачень. Жінці-контролеру я пояснив, що мати не бачила свого сина шість років і попросив, щоб була надана можливість спілкуватися не тільки по телефону крізь пластмасове вікно, а мати хоча б на кілька хвилин змогла обняти свого рідного сина. Вона виконала свою обіцянку. Зайшовши до приміщення ми побачили молоду вродливу жінку, яка сиділа в очікування зустрічі. Контролер сказала: Наталко, до тебе приїхали. Женя несміливо переступив поріг зали для засуджених і з цікавістю подивився на свою матір, наче намагався знайти і пригадати її риси, яких запам’ятав до тюрми. Потрібно віддати йому належне. Він повівся, як справжній чоловік. Мої побоювання, що син захоче залишитися з мамою були передчасні. Він сприйняв цю ситуацію, як доросла людина.
Важко словами передати цю зустріч. Мексиканські мелодрами меркнуть на цьому фоні. Неможливо було стримати сліз нам трьом дорослим людям. Короткострокове побачення тривало більше запланованого часу. Наостанок розчулена тим, що незнайома людина привезла на побачення сина запитала у мене: «Що я для вас можу зробити?».
– Для мене, нічого, а ось зроби так, щоб твій син не залишився сиротою.
– Я вам це обіцяю. І прижавши свої руки до , нахилила свою голову наче завдячуючи долі, що влаштувала зустріч з сином. А потім зі своєї шиї зняла оберіг і надягла його сину.
Ми поверталися на маршрутці до Бучі. Після отриманих вражень Євген мирно спав біля вікна і при цьому посміхався. Що ж тобі наснилося, Женю? Напевно мати. І ви знову удвох.
Пройшло кілька місяців. Мати Жені після відбуття покарання відразу поїхала до сина (його перевели в інший інтернат), влаштувалася на роботу і тепер своєю поведінкою намагається зробити все від неї залежне, щоб її поновили у батьківських правах і на законних умовах могла виховувати свого сина. Тепер Наталка добре усвідомила, як легко можна втратити статус матері і як важко його повернути…
