Що в місті не змінилося, то це лише його гонорова вдача. Ірпінь поранений, з одного боку, з другого боку — зруйнований і скалічений. Але незважаючи на недавні бої, місто свого власного шляхетного обличчя не втратило. Ірпінь — це власна енергетика і особливий шарм поведінки. Мені подобалось увечері слухати місто. Мені подобалось слухати людей.
Слухати і чути те, про що вони мовчали. Яке то солодке відчуття — перемога. Приірпіння вільне. Київщина вільна.
— Привіт, письменнику, — почув поруч з собою. Здригнувся мимоволі, а за звичкою рука потягнулась до того місця, де мала бути зброя.
— Привіт, — відповів, але не міг пригадати, хто переді мною. Щось дуже знайоме обличчя…
— Не впізнаєш? Ти ж мене не пускав до штабу в Будинку письменників. Пам’ятаєш, ти стояв з мисливською зброєю і охороняв вхід. Почекай, а коли то було? 25 чи 26 лютого?
— Я багато кого тоді не пускав. Початок війни, багато… —
він перебив мене.
— Так, тоді було важко. І головне, що ми стояли і не дали захопити місто. Йдемо вип’ємо по каві та поговоримо. Ми неквапно йшли до кав’ярні.
— Скучив за містом. Вчора приїхала родина, і я щасливий. Просто щасливий. До війни це якось не відчувалось, а зараз так класно. Твоя родина з тобою? — запитав просто. Я мовчки кивнув головою.
Ми зайшли в невеличку кафешку прямо в центрі Ірпеня. Кафе популярне і з промовистою назвою «Франсуа кав’ярня».
Мені імпонувала ця пекарня-кав’ярня. У центрі міста, прекрасний вид на центральний майдан з працюючими фонтанами.
Особливо приємно було в сутінках спостерігати за фонтаном, що підсвічувався різними кольорами. Увечері запальний сміх дітлахів, які безтурботно купались у фонтані, зачаровував.
— Називай мене «Степняк». Такий у мене наразі позивний у війську, — спокійно сказав мій співрозмовник після того, як ми всілися за столик.
— А я залишився «Письменником». Викладаю зараз у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Намагаюся ліцеїстам вкласти в голови думку: «Я Українець і маю розум Переможця».
— Радий за тебе. І за майбутніх офіцерів також. І гасло переможне. Я тепер вірю в майбутнє нашого війська, яким будуть керувати офіцери з розумом переможців. — Нам принесли по каві. Замовили звичайне американо і по тістечку.
Степняк собі замовив декілька.
— Не можу наїстися тістечок. Полюбляю їх, але на війни не поїси, — наче виправдовувався.
— Знаєш, мій друже, яка думка мене не покидала в перші дні війни? — побачив, що Степняк з цікавістю дивиться на мене і продовжив. — У перші дні війни з’ясувалось, що десять мотивованих націоналістів важливіші за тисячі глядачів «кварталу 95» та «сватів». Бо вони взяли зброю до рук і стали захищати Україну, а вдячні глядачі «кварталів» побігли за кордон.
— Так, це правда. Як і правда те, що нам треба буде розбудовувати зруйновану Україну, і розбудовувати саме нам. Нам можуть допомогти, але все інше маємо робити самі.
— Так ми і розбудуємо. Відбудуємо й зробимо ще кращими наш Ірпінь і нашу Україну.
Ми багато говорили про бої в Ірпені і Приірпінні. Про початок війни. Про перші бої. Про перших добровольців.
— Знаєш, я досі не можу зрозуміти. Як? Як ми втримали Ірпінь? Згадай, найперша колона орків складалася не з ударних частин, а із СОБР, з битами та щитами. СОБР йде не воювати, а розганяти мітинги. І дуже здивувалися, коли їх почали спалювати. Пам’ятаєш, ранок 25 лютого і колона рашистів перед Гостомельським мостом. На кордоні з Білоруссю на момент вторгнення не було наших військ, лише прикордонники. Більшу частину військ Нацгвардії вивели з аеродрому Гостомель, залишивши лише 131 строковика на охороні. Жуляни залишилися без охорони взагалі. Нікого. Генерал Кривонос і волонтери облили злітно-посадкові смуги Жулян мастилами. Саме Кривонос взяв аеропорт під охорону. Як ми втримали Ірпінь?
Степняк відмахнувся рукою, він продовжував «знищувати» тістечка, і я по виразу його обличчя прочитав відповідь:
«Втримали і не пустили. Втримали — і це головне. Рашистів почали бити і мінусувати сотнями й тисячами, і домовленості по здачі України провалилися».
— Слухай, «Письменнику», розкажу тобі про московську
інсценівку «разобрать деревню». Вони між собою змагаються, хто зробить останній прицільний постріл. Б’ються об заклад і ставлять ставки, як у казино. Не дивись так здивовано. Вони звичайні покидьки і гниди. Картина ось яка. Ми звільняємо село і відсуваємо лінію фронту, але це не означає, що в селі вже можна жити. Орки методично обстрілюють його. Навіть якщо в селі залишається одна напівзруйнована хата, то вони будуть стріляти до тих пір, поки ця хата не перетвориться на руїну. Отже, виходить, що на карті село є, а по факту його немає. Все зруйновано і все перетворено на суцільний степ. Це називається у них «разобрать деревню». Руки вони набили в стрільбі ще в Сирії. Нам на фронті історію про звірства московитів можна писати по звільненню наших земель. І цю історію наші діти мають вивчати в школах і ліцеях.
— Сумна, трагічна історія про знищення наших населених пунктів. Тепер і думати не треба, чому нашу місцевість довго називали «диким полем». З такими сусідами воно завжди було б диким полем.
— Напиши про це.
— Добре. Напишу, але зараз нам треба робити інше. Треба від усього москвинського поставити величезну загорожу. Мова, література, книги, фільми, музика. Треба переконати молодь, що це все, особливо «велика російська культура» — це кров і сльози, кров і смерть, кров і руйнування. Це розмовляти матюками, грабувати, ґвалтувати, вбивати, красти. Це все для нас повинно вмерти. Вмерти назавжди. Не зробимо цього зараз, наші онуки будуть воювати з московитами. Має бути так. Україні бути тут і тепер, тут і завжди, але без московської мови, культури, літератури.
— Це робимо і будемо робити. І ще я думаю знаєш про що?
Треба готувати нову еліту після війни. Нам слід робити культ Українця в Україні. Треба виховувати духовних аристократів.
Таку молодь, яка почне виводити Україну з кризи.
— Так. Війну в частині України ми вже виграли. Перевагу маємо перед московитами, насамперед психологічну. Але найстрашніше, що оці всі байки про гарне життя в Європі треба забути. Нам треба Європу робити тут, в Україні. Треба західним виробникам надати кращі умови для бізнесу, ніж в ЄС. Якщо цього не зробимо, то всі наші жертви будуть марними. Треба підібрати команду патріотів з національною ідеєю побудови розвиненої Держави. І з мінімальною толерантністю до совка, лівацтва, корупції. А в залежності цієї толерантності до колишнього совка буде заінтересований Захід. Якщо будемо постійно сподіватися «на халяву», а не будуватимемо свою країну, то нас просто спишуть…
— Так, згоден. І ще додам — слід перетворити московітів на «глубинку малоросійства». Нам це під силу. І ми це зробимо.
— Так, ми це зробимо. І пригадалися слова Олександра Олеся: «Свої — серця нам виривали, чужі — тесали нам хрести. А ми дивились і не знали, куди нам з цвинтаря іти». Вірю в Україну і вірю в себе, — підсумував я.
Степняк після паузи неголосно сказав.
— Завтра їду. Я дружині дав твій номер телефону, на всякий випадок. Якщо щось, допоможеш їм. І сину, він мріє бути військовим, підкажеш як поступити в Київський ліцей. Взагалі, ти мене почув, — я оторопів від несподіваного прохання і забарився з відповіддю.
— Отакої. Звичайно, допоможу, але не для того ми вижили при обороні Ірпеня, щоб зараз писати заповіти. І не забувай нашої домовленості. Ми маємо станцювати гопака на руїна кремля.
Ми потиснули руки і попрощалися традиційним «Слава Україні» — «Героям слава».
Отже, не скиглити, не просити, не колінкувати. Перемагаємо — і відбудовуємо Україну.
ПОСТСКРИПТУМ
Останнім часом багато задаються питанням: Чому так? Що вони тут забули? Чому нелюдська жорстокість? Чому вбивали цивільних так безжально? Чому писали на зруйнованих будинках: «Хто вам дозволив так красиво жити»? Чому викрадаються діти і вивозяться до росії? Чому руйнуються села і міста під корінь? Тут немає нічого дивного, якщо знаєш історію і розумієш, хто такі московити, рашисти, орки. У нас війна з московитами, або рашистами, триває майже 400 років. 400 років нас нищать і вбивають, ґвалтують і вивозять дітей.
Згадайте, для прикладу, знищення Батурина і вбивство усіх жителів міста. Діти, яких вивезли до московії, стають манкуртами і приєднуються до величезного війська вбивць, мародерів, садистів, ґвалтівників. І ці діти, у жилах яких тече козацька кров, ідуть вбивати українців, однієї з ними крові, бо «хто їм дозволив так красиво жити». Вони мають вбивати, вони хочуть вбивати, бо це їхнє природне життя. Вони на чорне говорять біле, на добро — зло, на війну — «операція», на зраду — подвиг, на вбивство — як «прінужденіє до дружби», шанувати свободу для них — це страх і підлабузництво. Вони люто ненавидять тих, хто їм про це говорить і тих, хто з них зриває чергову брехливу маску справжньої сутності рашиста, московита, вбивці, мародера, ґвалтівника.
Станіслав Лєм у 1977 р. писав про «носітелєй руського міра» (звичайно, в сьогоденні так може сказати кожен українець, який пережив окупацію): «Росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розперезаність чином; отож, ґвалтуючи 80-річних бабусь, роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим, валячи, руйнуючи й нищачи всі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності, демонструючи в безкорисливості
цього нищення чималу Завбачливість, Ініціативу, Увагу, Зосередженість, Напруження Волі — завдяки цьому вони мстилися всьому світові поза межами своєї в’язниці помстою, найпідлішою з можливих: адже вони обсирали все — жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ ЗАПЕКЛОСТІ, яку демонстрували росіяни, забиваючи й наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони,шпитальні зали, біде, клозети, серучи на книжки, килими, вівтарі; у цьому сранні на весь світ, який вони тепер МОГЛИ, яка ж це радість! скóпати, стовкти, обісрати, а до всього ще й зґвалтувати й убити (вони ґвалтували жінок після пологів,жінок після важких операцій, ґвалтували жінок, які лежали в калюжах крові, ґвалтували і срали…»
Одна жіночка (на вигляд нормальна) якось запитала:
— А скажіть, будь ласка, можливо, ви якось провокували
русских і тому вони по вас стріляли? Ну не можна стріляти в людей з танка. Я не вірю.
— Ми провокували? Ми захищали своє місто, свою Україну. Ми їх сюди не кликали.
— Я розумію, але все ж таки, може, ви їх провокували?
Може, ви не так їх зустрічали?
— Ваші діти де воюють і захищають Україну? У вас два сини, які можуть тримати зброю в руках. Де вони захищають свою матір? Де вони боронять Україну і не провокують загарбників?
— Та ви що? — знітилась і опустила очі. — Ні, мої діти зараз перебувають у Франції…
Ми протягом віків не знали сутності московита. Пізнаємо зараз через війну, кров і втрати. Ми не знали московитів. Ми дивилися на чергову маску на обличчі московії і за формою не бачили істини. І на нас, з нашої мовчазної згоди, московіти натягали свою чергову маску. Хто не хотів вдягати маску московита, той ставав “мазепинцем”, “петлюрівцем”, “націоналістом”, “бандерівцем”, “рухівцем”, “свободівцем”, “правосєком”. Наша (і не тільки наша) біда в тому, що ми на них дивилися як на порядних людей. А воно вийшло навпаки.
Сучасний московит нічим не відрізняється від московіта минулих століть.Чудово описав цей психологічний момент Андре Моруа: «Мерзотники завжди беруть гору над порядними людьми тому, що вони поводяться з порядними людьми як із мерзотниками, а порядні люди поводяться з мерзотниками як із порядними людьми. Нерозумний не любить розумного, неосвічений — освіченого, невихований — вихованого і т.д.
І все це прикриваючись якою-небудь фразою: «Я людина проста …», «я не люблю мудрувань», «я прожив своє життя і без цього», «все це від лукавого» і таке інше.
А в душі — ненависть, заздрість, почуття власної неповноцінності. «Ви все життя будете зустрічати людей, про яких із подивом скажете: «За що він мене не злюбив? Я ж йому нічого не зробив». Помиляєтеся! Ви нанесли йому найтяжчу образу: ви живе заперечення його гнилої натури».І саме цей приклад підходить для всіх викрадачів унітазів,парфумерії, телевізорів, телефонів,
Декілька слів про «разобрать дєрєвню» в Сирії. Раї даль-Салех, голова сирійської гуманітарної організації «Білі шоломи», попереджав у Washington Post минулого року: «Мета Путіна — зламати волю мирного населення. Немає межі жорстокості його війська».
«ВПС Росії та підтримувані нею ВПС Сирії зрівняли школи,поліклініки, супермаркети та пекарні з землею. Таким чином понад шість мільйонів сирійців залишилися без даху над головою. Мільйон втекли у бік ЄС».
Прислухаємось до себе. Ворушимо міцне вогнище України! Наша славна минувшина — вічні джерела майбутнього.
