Або Музей позитивних емоцій
Наше місто не може похвалитися знайденими скарбничками з давнини, хоча біля будинку творчості одного разу я зустрів справжніх шукачів старожитностей, які працювали на плесі річки поблизу пляжу з металошукачами. На моє запитання чи знаходили колись цінні артефакти – відповіли, що бувало. Мовляв, якось знайшли срібну монетку динар, що відноситься до римської доби. Як приплив цей «динарик» до Ірпеня, загадка, адже римляни панували лише в Придунав’ї. А от скарби наших народних традицій зберігаються не в одній родині міста, в когось рушники мами, в інших вишиванки. Є на що подивитися в міському краєзнавчому музеї, але наше місто має ще один родинний музей сім’ї Кушнірів, де зберігається багато вишиванок і рушників, побутових предметів давнини. Особливо душу тішать нев’янучі квіти на вишиванках. Музей цей знаходиться в підвалі будинку по вулиці Спартака, 16.
Як пише про господарку музею відомий краєзнавець Анатолій Зборовський в одній з публікацій часопису «Кримська світлиця»: «Світлана Кушнір народилася в селі Чичеріне Волноваського району на Донеччині. Згодом з батьками переїхала в Нью-Йорк, але не Сполучені Штати — на Донеччині був свій Нью-Йорк. Хоча згодом українську школу тут закрили, замість неї відкрили дві російські, а селище назвали Новгородським. Нині воно підпорядковане місту Дзержинську. Але пані Світлана має атестат про закінчення нью-йоркської середньої школи».
Ось такі метаморфози — ньюйоркський атестат з українською пропискою. Та оскільки Світлана Іванівна була романтиком, а ще мріяла про фах учителя й вступала до педінституту, але не пройшла за конкурсом. Тоді вирішила податися в Коломию Івано-Франківської області, і вчитися там у технікумі на техніка-технолога меблевого виробництва. Всі, хто знав про її педагогічну мрію, здивувалися. Світлана Іванівна й сама не могла пояснити свого несподіваного рішення. Згодом вона зрозуміла, що це був поклик долі: в технікумі Світлана познайомилася зі своїм судженим Григорієм. Вони побралися. Чоловік закінчив технікум із червоним дипломом і тому міг обирати місце роботи. Він обрав меблеву фабрику в місті Ірпені Київської області, щоб бути ближче до рідного краю — Чернігівщини.
Працюючи в Ірпені, подружжя Кушнірів здобуло вищу освіту в київських ВНЗ. Світлана Іванівна стала економістом.
Однак, не зважаючи на професію, вона закохана в українську пісню, національну культуру. Світлана Іванівна співає у відомому в Україні хорі «Гомін» і в ірпінському хорі ветеранів «Пам’ять». На 50-річчя випуску свого класу Світлана Кушнір одна прийшла у вишитій українській сорочці. Однокласники здивувалися, але констатували, що жінка в українській вишиванці стає ще гарнішою.
Тож не дивно, коли в цоколі будинку, де мають помешкання Кушніри, закрили котельню, то чоловік Світлани Іванівни влаштував там майстерню. А після його смерті Світлана Кушнір власноруч обладнала тут своєрідний приватний музей українознавства, світлини котрого пропонуємо Вашій увазі.
В експозиції рушники, які вишила її свекруха ще у 1925-1926 роках. Ганна Григорівна, готуючись до заміжжя, вишила на одному побажання: «Дай, Боже, щастя», а на іншому — «Дочка матері вгодила, що на досвітки не ходила».
Світлана Кушнір зберігає в своєму музеї добірку літератури про Голодомор, інші книги і предмети побуту давнього українського села. Власниця музею може розповісти і про українські звичаї, і про жахливу трагедію тоталітаризму.
Світлана Кушнір завжди рада вітати відвідувачів у своєму музеї, що в Ірпені по вулиці Спартака.
