«Дас іст фантастіш!» — можливо подумаєте ви. А то ще й почнете уявляти, як цієї сталевої леді, маю на увазі, шаблі злякалося пиво, стікаючи із кухлів пінною бородою, а на одному, що схожий на короля-ліра, від переляку навіть пробилися вусики ячменю, з якого готували цей напій. Однак у заголовку цієї замітки – не фантасмагорія, оскільки головна героїня роману Лесі Степовички «Шлюб із кухлем пільзенського пива» Мар’яна має таке собі козацьке прізвище Шабля. І саме в заголовку роману криється метафоричний ключ до усвідомлення економного німецького стилю життя. На підтвердження цього нагадаю один із фрагментів роману, коли Мар’яна Шабля, яка була одружена з німцем, о, уявляю, скільки наших жіночок мріють про це. Однак, stop. Не все так просто, і примовка, скрізь добре де нас немає, не раз згадується під час прочитання цього прозового полотна. Так от, одного не дуже чудового ранку в Дойчлянді, Мар’яна звертається до чоловіка, щоб той дав грошей на закупівлю продуктів, і її обранець Андреас, питає скільки їй треба, але з таким виразом фейса, наче в нього болять зуби. Побачивши такий скорботний вираз на лиці чоловіка, жінка починає називати, що треба купити: молока, цукру… «Хто п’є каву з цукром? Ти єдина в усій Германії,— обурюється істинний арієць Андреас». А тоді ще й філософськи наводить місцеве прислів’я, що «людина – це те, що вона їсть», а відтак, «хто ти у нас? жінка-цукерка?». Але нашим козачкам ні філософії, ні гумору не позичати і Шабля в мить перефразовує німецьку мудрість і парирує: «Людина – це те, що вона п’є!». А оскільки жоден бюргер не може обійтися без щоденних двох-трьох кухлів пива, то Мар’яна назвала свого чоловіка кухлем пива, отак і вийшов шлюб Шаблі з кухлем цього напою.
У романі «Шлюб із кухлем пільзенського пива» – Німеччина, як на долоні – ні, точніше, з вікна берлінської квартири, ми бачимо будні Дойчлянду, її побут і звичаї, проблеми цієї успішної в матеріальному плані країни. Однак з’ясовується, що матеріальні блага не дають повноти людського щастя, адже багато німців потерпають від депресії, та й головний герой роману одружився на слов’янці ще й через те, що не міг ночами заснути. З приходом Мар’яни в його дім – депресія полишила чоловіка, все змінилося на краще, однак не змінився він сам. І хоч був не самою бідною людиною в Берліні, а навпаки, власником ґешефту (ресторану), постійно перебував під пресом заощадливості, і навіть скупості. Щоб влаштувати коханій романтичну ніч, краде сам у себе, оскільки він власник ґешефту, дві пляшки дорогого французького вина, бо інакше не міг дозволити собі марнотратства. Однак таких, як він в Дойчлянді багато, в романі ми бачимо, що вся Німеччина ходить, так би мовити, з калькулятором в зубах, що аж ніяк не вписується в нашу українську рахманність. Інколи закрадається думка, може, так і треба, можливо, й в нас незле було б запровадити цю економну німецьку економіку, а то що ж виходить? Наші нувориші купують німецькі мерси, а їздять на шиї народу, гноблячи його повсякчас, аж в’януть всі гасла про боротьбу з корупцією, коли праведне видають за грішне, а до влади йдуть злодії при законі, ховаючи свої капітали під прізвищами родичів. І чому так сталося, що вони відразу захотіли жити по-європейськи, забуваючи що живуть в Україні з українцями? І знову повторилася історія, що «слішком далекі оні от народа». З іншого боку впроваджувати економну німецьку економіку не хочеться, щоб наш багатостраждальний, великої душі народ, представник котрого, як героїня роману Мар’яна Шабля, рятує німця од безсоння, не мав нових болячок від глобалізованого фінансового фашизму. Як зауважує авторка, добре було б поєднати два менталітети, німецьку заощадливість і пунктуальність з нашою рахманністю й душевністю, однак нам, як їм, поки що заважатиме це зробити стіна матеріалізму, яка вже от-от і стане Китайською.
Роман цікавий багатьма життєвими спостереженнями про Німеччину, оскільки авторка досконало знає німецьку мову, то змогла, як кажуть, дослухатися до найпотаємнішого. А ще цей твір написаний легким пером, без цих занудливих лабіринтів, якими інший автор тягне за «пейси» свого читача, без цього вічно солодкого мармеладу про життя в Дойчлянді. А ще, читаючи роман, вас не покидатиме усмішка впродовж всього тексту: «Серед німецьких жінок рідко трапляються красуні, але всі вони виглядають милими, здоровими і значно молодшими, як на свій вік. Білозубі, білошкірі, стрункі, доглянуті. Завжди усміхнені, без цих ідіотських золотих чи залізних зубів, що так відлякують німців від моїх земляків…»
Роман Лесі Степовички вийшов у світ три роки тому, однак він є нестаріючим і актуальним. Прочитавши, мені захотілося вигукнути, як Віктор Неборак: «Лесю, чекаю на продовження!». Не маю жодного сумніву, що до цього роману ще не раз звернуться видавці.
Автор: Валентин СОБЧУК,
Київ, січень 2011 р.
