Існує форма кореспондентського дослідження та збору матеріалу, яка називається “журналіст змінює професію”. У цьому разі йдеться про ситуацію, яку можна охарактеризувати – журналіст змінює стиль життя.
Сучасний – на прадавній, можна сказати, автентичний. Йдеться ось про що. Кореспондент “Зорі Приірпіння” пережив цю зиму в “Шевченківській хаті”, збудованій наприкінці ХІХ століття. З дерев’яними обтинькованими стінами та дров’яним опаленням. Тільки замість солом’яної стріхи – шифер, зразка приблизно середини минулого століття. Ще з винаходів цивілізації в цій хаті – підключення до електромережі. Крім “лампочки Ілліча”, тут працює телевізор, комп’ютер, електрична плитка. Тобто спосіб приготування їжі цілком сучасний, хоча й безгазовий (ні газопроводу, ні бодай балона в хаті не було). Та йдеться про інше – суть проживання-дослідження полягає передусім в умовах зимування в старій хаті виключно з дров’яним опаленням. Ніщо інше протягом всієї зими для опалення не використовувалося!
“Стратегічний резерв” опалювання з діючою лежанкою
Передусім (для більшої ясності) варто зазначити розміри згаданої хати. Її було зроблено на дві окремі половини. Одну з них уже давно “осучаснено” – і з середини, і зовні – так, що й не здогадаєшся про її стародавнє походження. Про нього можна довідатися, оглянувши другу половину хати, що залишилася практично такою, як була понад сто років тому. Дві кімнати розміром приблизно 3 х 5 метри кожна. (Сіни розміром 2 х 5 метри, очевидно, прибудовані до хати пізніше, не можна вважати житловою площею – вони не опалюються.) Висота від підлоги до стелі 2,3 метра. Стеля, підлога, стіни – все зроблено з дерева. Товщина дерева зовнішніх стін, укладених зрубом, всього 12 (!) сантиметрів.
У ближній до входу кімнаті – піч, закладена разом з хатою. Проте протягом усієї зими вона залишалася, так би мовити, “стратегічним резервом”. Піч, тобто її лежанка, використовувалася як ліжко. Саму ж піч топити не довелося, оскільки для опалення хати цілком вистачало груби, збудованої в 30-х роках минулого століття. Вона врізана у внутрішній перестінок між двома житловими кімнатами. Груба являє собою простий стояк 50 х 110 в основі та 185 сантиметрів заввишки. Варто вказати – груба далеко не в ідеальному стані, з щілинами, давно не мазана, в одному місці потребує перекладки. Протягом опалювального періоду заслінка до димаря не використовувалася (в інтересах безпеки сучасних малокваліфікованих користувачів). Усе це, зрозуміло, знижувало ефективність тепловіддачі.
Не дуже сприяли теплозбереженню й вікна (60 х 90 см), одне в ближній та три в дальній кімнаті. Попри подвійні рами, вони не були належно ущільнені, а скло в багатьох місцях потріскане, відтак теплопровідність вікон була досить високою. Враховуючи теплозбереження євровікон, це можна вважати чи не єдиною перевагою сучасних будівельних технологій.
Сосна на розпал, дуб – для жару
Ось до такої хати минулої осені на початку “експерименту на проживання в автентичних умовах” (коли ще тільки набирало обертів газове протистояння з Москвою) було завезено два з половиною кубометри дров і після кількарічного простою розпочато опалювальний сезон “Шевченківської хати”. Закуплені на лісопилці соснові та дубові обрізки й пеньки по 50 гривень за кубометр (або, як кажуть лісники, складометр) вже у дворі біля хати вручну розпилювалися й розрубувалися. Ними топилася груба. Сосна гарна на розпал. Легко розгорається, проте швидко перегорає. Натомість дуб розгорається довше, однак горить довго, жару й тепла дає багато. Власне, це не новина для тих, хто, приміром, мав справу зі смаженням шашликів.
Щодо кількості дров на опалювальний період. Завезених 2,5 кубометри на зиму не вистачило. Довелося доставити ще півтора куба. Допомогли сусіди – у когось суха сосна на город упала, хтось раніше зрізану вишню чи яблуню віддав. Вони ж разом з друзями допомагали розпилювати товсті колоди дворучною пилкою. З рештою дроворубської роботи цілком можна було впоратися самому. Загалом на рубання потрібної кількості дров для протоплювання протягом доби затрачається від 20 до 40 хвилин часу – залежно від морозу на вулиці (порівняйте, скільки ви витрачаєте, аби дістатися на роботу й з роботи). Топити задля підтримки нормальної температури (+ 18 і більше) в хаті потрібно від 2-3 годин на добу, коли середня добова температура становила 3-5 морозу, до 6-8 годин, коли бувало мінус 25 і нижче. Ефективніше два-три порівняно коротших протоплювань протягом доби, ніж одне тривале.
Попервах, а особливо з настанням січневих морозів у моїх друзів цей експеримент викликав побоювання. Хвилювалися, запрошували в гості погрітися. Та згодом почали приходити грітися самі. Адже специфіка такого способу опалення полягає в тому, що воно прив’язує людину до хати. Відтак не сприяє всіляким гостюванням і взагалі тривалим відлученням з дому. Бо чим частіше топиться, тим швидше груба розігрівається до потрібної температури. У холодну пору року потрібно протоплювати щойнаменше двічі на добу. Постійно протоплювана хата краще зберігає тепло. Таке знав ще раніше від старих людей.
Натопили – аж… цинічно
Цікавою особливістю видалося таке. Скажімо, якщо добу не опалювати, коли надворі температура близько нуля, то в хаті було приблизно +10 – 12 градусів. За такого самого простою при 25-градусному морозі температура в хаті мало чим відрізнялася від попередніх показників: + 8-10 градусів. Як добре стародавня дерев’яна конструкція зберігає тепло! Та це, так би мовити, експериментальні проби за форсмажорних умов, спричинених необхідністю виконання інших журналістських завдань, а відтак порівняно тривалих відлучень від груби. Загалом у вихідні, святкові та творчі дні, які я проводив у хаті, температура в ній трималася цілком достатня для нормального проживання: +18-24, незалежно від погоди на дворі.
Основна незручність полягає в тому, що важко утримувати температуру на одному рівні, особливо за сильних морозів. Добре протопивши з вечора, під ранок мусиш дужче вкриватися, або ж вставати знову топити. Втім, ця проблема вирішується просто, якщо в хаті живе двоє-троє людей, які можуть топити по черзі. Та в будь-якому разі за такого опалення почуваєшся значно впевненішим і захищенішим від усіляких негараздів і катаклізмів, які трапляються у нас в опалювальний період.
Якось під час сильних морозів у мене гостював знайомий пан Павло. Я звично натоплюю з вечора, аби якомога довше не турбуватися про опалення. А він мені, надивившись по телевізору новин, говорить: “Не підкидайте більше дров. Бо це навіть цинічно – скрізь люди так сильно потерпають від холоду, а ми тут через задуху нормально заснути не можемо”.
Справді, за 30-градусного морозу, лежачина печі й дивлячись на складену купу нарубаних дров, почуваєшся затишно, спокійно і впевнено у завтрашньому дні. Усвідомлюючи, що тобі не страшні жодні зміни тарифів, відключення, перекривання вентилів, зменшення тиску в трубах, аварії теплопроводів та ін., співчуваєш тим людям, які потерпають від холоду. А також тим, які внаслідок “розвитку цивілізації” позбавлені впевненості, що завтра у їхніх оселях буде тепло.
Участь у масовках як плата за “послуги цивілізації”
А ще на печі приходить багато інших думок та висновків. Зокрема, про першопричини та ідеологічне підгрунтя такого становища. У 20 – 30 роках минулого століття українцям (передусім селянам) дали електрику й колгоспні пайки з картопляних дерунів та гнилої капусти – натомість погнали їх на ненормовані трудодні в колгосп. Відтак спонукали людей замість печей, у яких готували їсти, встановлювати груби для швидкого обігріву приміщень (адже витопити піч потребує значно більше часу).
Коли колгоспна ідея перестала задовольняти зростаючі апетити вождів заколективізованого людського поголів’я, вигадали інші засоби й методи збору челяді для тих, хто втрачав відчуття особистої значимості, якщо не бачив з трибуни під собою натовпу. У 50 – 70-х роках започатковували нові совкові “культові” освоювання, будівництва та всілякі магістралі в обмін на ще одну, як нині виявилося, ведмежу послугу, масово підсадивши нас на споживання газу, передусім тюменського. Це ж яким нарваним збоченцем потрібно бути, аби з власної волі злізти з прадавньої печі й попертися освоювати цілину, будувати БАМ чи прокладати газопровід Уренгой – Помари – Ужгород?! Ті, які були (та й зараз таких повно) нездатні повести за собою людей, об’єднавши їх справді чогось вартою ідеєю, збивали навколо себе кагал усілякими штучними методами. У такий спосіб забезпечувався не так економічно вигідний, а передусім ідеологічно потрібний колективізм. (З цього приводу мимоволі пригадується “Данко і натовп” Леся Подерв’янського).
Штучно створене не тримається довго й легко відходить у забуття. Натомість “Шевченківська хата”, як і століття тому зігріває людей. Вона й зараз цілком придатна для життя, до того ж цілком сучасного. Адже у ній значно простіше встановити телевізор та комп’ютер, антену (навіть супутникову), підключити інтернет й, лежачи на печі, користуватися всілякими сучасними засобами зв’язку, ніж, приміром, встановити ту саму піч чи грубу в якомусь євроофісі чи багатоквартирному будинку.
Автор: Олександр НАКАЗНЕНКО
