Пропонуємо цікаву історико-сучасну художню розповідь про легендарний Романівський міст. Йому присвячений один із розділів нової художньо-документальної повісті «Рубікон» відомого письменника з Ірпеня Валентина Собчука. Перше її видання вийшло 2023 року. Доповнена редакція «Рубікону» наразі готується до нового друку.
5-го березня після обіду «асвабадітєлі» прорвалися на південні околиці міста й почали обстрілювати всі автівки, що виїжджализІрпеня.
Єдиною «Дорогою життя» стала кладочка біля підірваного мосту в селі Романівка, однак і цю локацію орки тримали під вогнем мінометів.
Мій знайомий, Петро, який із сім’єю виходив біля Романівського мосту, розповідав, що коли вони очікували своєї черги до кладочки, то побачив, як в небі з’явився безпілотник, оскільки він воював в Афгані, то знав, що після появи цього «стерв’ятника» має початися обстріл, але втішав себе думкою, що це було на далекій афганській землі, й «брати» не наважаться стріляти в мирних людей.
Але рашисти за хвилину-другу почали гатити мінами в беззбройних людей. За мить, прямо на очах Петра, в машині згоріла вся родина. Петро гукнув своїм падати на землю, але сам, «приземляючись» під вибухами мін, натрапив на камінець й поламав ребро, та він затис біль у кулак, бо все довкола перетворилося на жах: когось, стікаючого кров’ю, несли на ношах нацгвардійці, хтось падав поруч непритомним.
Петро вибрав момент, коли стихли вибухи, й з родиною пройшов кладочкою до села Романівки…
Річка стала рятівницею… Згодом дізнався, що біля Романівського мосту евакуювалися 20-и тисяч жителів Ірпеня й навколишніх поселень. А ще через кладочку на річці вночі переправлялися боєприпаси й продукти тероборонівцям, які тримали місто під під шквальним вогнем і постійними атаками орків.
Згодом рашисти почнуть полювання за людьми на вулицях міста, вистежуючи їх безпілотниками. Відтак, у березні восьмеро людей загине, коли заряджатимуть телефони від генератора в районі так званого ГДК
(колишній міський будинок культури), ще четверо людей «асвабадітєлі» накриють міною прямо в дворі їхнього дому в цьому ж районі, коли люди готуватимуть на багатті їжу. У їхньої «великой духовной страны», як свідчила жахлива статистика війни, не було нічого святого окрім «русского мира» на крові.
Однак їхні трубадури казатимуть: «это не мы», в черговий раз пробиваючи брехнею своє дно, що затягнуло в болото варварства всю кремляндію.
Можливо, ще хтось напише книгу над «Пропастью во лжи». Адже роман «Над пропастью воржи» американського письменника Джерома Селінджера став своєрідним дзеркалом епохи й був перекладений ледь не всіма мовами світу, й досі допомагає виправляти помилки суспільного життя…
Повернуся знову до мосту, бо він для мене був особливим місцем сили ще до війни, оскільки легенди його пов’язують з іменем волинського князя Романа Мстиславовича, батька короля Данила, який піде його слідом і об’єднає територію України-Руси в єдину державу.
Якщо вірити легенді й зіставити історичні факти, то Роман Мстиславович міг тут прокласти міст, коли в 1201 році йшов до Києва, щоб урезонювати овруцького князя-інтригана Рюрика. Тоді кияни самі відкрили брами міста волинському князю Роману, якого згодом назвуть Великим, як і Володимира.
Очевидно, на березі річки Ірпінь біля нинішнього села Романівки, коли зводили переправу, князь Роман на деякий час тут зупинявся на відпочинок, бо й досі відчуваю, як витає його дух на узбережжі, адже він міг тут бувати не раз, коли йшов з міста Володимира на Волині в Дике поле південних степів, щоб впокорювати половців, для яких він був грозою. А ще про князя нагадував великий, наче його військо, будяк, наїжачений списами-колючками — під три метри у висоту! Я таких велетнів не бачив ніде, тож приїжджаючи сюди навіть дав йому ім’я. Звісно, ви здогадалися яке…
А в тім першопочатково село називалося Романів міст. Причому ця назва зустрічається в писемних джерелах аж до 17 століття, де також можна знайти свідчення, що батько Данила Галицького, Роман Мстиславович, подарував згодом землі біля річки Ірпінь селянам Києво-Печерського монастиря, якими опікувався, як згадується в історичних матеріалах, архімандрит цієї обителі Никифор Тур (1506 рік). Свого часу в селі на річці Ірпінь також існувало два водяні млини, а ще мені було відомо, що в 1900 році в Романівці мешкало 249 жителів.
Також із цим селом пов’язане польське повстання проти московитів у 1863 року, героєм котрого став поет Кастусь Калиновський, а одним із лідерів київських повстанців був Володислав Зелінський.
Я пригадав, як вивчаючи матеріали цього повстання, натрапив на повідомлення, що пов’язувало повстанців з Романівським мостом, коли на початку травня 1863 року з Києва вирушив загін із 500 повстанців під командою Володислава Зелінського, щоб приєднатися до інших повстанців, що збиралися поблизу Києва. До них мали також приєднатися й 150 київських добровольців, що майже не мали озброєння, а також досвідчених провідників, через що заблукали між романівськими болотами й так і не долучилися до загону Володислава Зелінського.
Ці події де в чому нагадали лютий 2022 року, коли захисники Ірпеня, очолені «Повстанцем» (Володимиром Коротею), теж були слабко озброєнні та все ж зупинили рашистів біля ТРЦ «Жираф».
Однак повстанці під орудою Володислава Зелінського не мали такого успіху, вступивши в бій з переважаючими силами ворога на околицях Романівки почали відступати. Від повного розгрому їх врятував Романівський міст, який вони спалили за собою, а самі відійшли до Бородянки, де зав`яжеться ще більш кривавий бій з переважаючим військом московитів, які підпалювали хати, в яких зайняли оборону повстанці. Все ж частина їх зможе прорватися крізь оточення й долучитися до повстання. З яким жорстко розправиться імперський уряд руками ката Муравйова, якого прозвуть «Вішальником» і «Людожером».
Я й досі пам’ятав, як характеризував Михайла Муравйова Олександр Герцен, що світ ще бачив такої художньої відповідності між звіром та зовнішністю цього генерала ні в статуях Мікеланджело, ані в клітках зоологічного саду. Але найсумніше, що цей катюга відповідав своїми зовнішніми рисами й характером частині суспільства московитів. Вихідці якого, як от повний його тезка недоюнкер Михайло Муравйов, оскільки був виключений з училища за вбивство товариша, вже штурмуватиме Київ у 1918 році, й покладе до п’яти тисяч невинних душ, похваляючись у своїх звітах, що коли його просили перемир`я, то він у відповідь травив всіх газами, наказуючи артилерії бити по палацах, церквах і попах, нікому не даючи пощади, бо його гаслом була нещадність, що продовжилася в Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ізюмі, Бахмуті…
Все ж придушене у 1864-у році Січневе повстання проти московської імперії на окупованих теренах України, Литви й Білорусі вилилося в тисячу бойових сутичок, що розхитували гнилі основи московської імперії, котра знову підняла голову під свастикою Z…
Я також знав, що Романівку зобразив лікар Наполеона Домінік П’єр Де ля Фліз, який потрапивши у полон, залишився в Україні створивши чимало живописних й етнографічних описів Київщини та нашого Приірпіння…
Романівський міст… Він став одним із нескорених форпостів міста, єдиною «Дорогою життя». Я не раз бував біля нього у перші дні після приїзду до Ірпеня, сам не знаю чому мене так сюди притягувало. Одного дня біля мосту помітив сірого, як вовка, песика. Здавалося, що він вже розучився гавкати від незбагненого суму в очах. Пес сидів на пригірку, незрушно, мов сфінкс. Нічого живого не було в його обрисах. Крізь нього наче проходила вся дорога, в яку він так пильно вдивлявся, і навіть їжі не брав, коли йому приносив. Але, десь за тиждень, я його вже не побачив, очевидно, він таки дочекався своїх господарів…
А от чи знайшов свій дім, обпалений війною, чийсь котик, який прибився до нашого дому, не відомо. Я його називав Сільвером, за кольором сріблястої шерсті, що в деяких місцях була підсмалена, наче кіт вискочив з печі, як спершу здалося, хоча розумів — він пережив всі обстріли міста, через що й досі жив зі страхом й ховався на ніч під шафу, з якої не вилазив до ранку. Але одного дня, коли я до нього вже звик, він зник. Хотілося сподіватися, що повернувся до свого дому.
Все ж, коли я вже й забув про того котика, про нього нагадав один чоловік, з яким зустрілися біля Романівського мосту, але на початку наша розмова мала інший зміст.
- Знаєте, цей міст мені сниться, а вам?…
- Ні, але притягує…
- А ми тут виходили з міста, що стало пеклом, невже їх такими звірами зробила пропаганда?… Шана нашим хлопцям, що до останнього тримали Ірпінь… Після шостого березня, ми вже боялися й на вулицю виходити… Прямо перед нашими вікнами застрелили жіночку… а за що? Хтозна… Уявляєте, ніхто не наважився до неї підійти, я хотів… але жінка в сльози: «хочеш біля неї померти»? Так і лежала сердешна, і не тільки вона, бачив десятки мертвих людей до яких ніхто не підходив, щоб самому не стати мертвим, бо ж вони стріляли… чув, що в районі Пушкінської (нині вулиця Василя Стуса) лежало з пів сотні покійників, а лукашенко ще й підігрував бункерному упиреві, що в Бучі була постанова, хай би приїхав, сволоч, до Ірпеня…
І дядько подивився на мене сумними волошками очей з під сивих крил брів. Мені чомусь відразу захотілося з ним познайомитися.
- Іван Романович,— відказав він, міцно потиснувши руку.
У мене відразу майнуло в голові, що неспроста сьогодні згадував батька Данила Галицького, Романа, який, можливо, заклав біля Романівки перший міст, але не встиг поділитися цією історією, бо в наступний момент новий знайомий показав на телефоні «пропажу» — кота, такої ж масті, що був у нас.
Я дуже його тоді потішив, сказавши, що можливо його кіт був у нас…
- Значить, живий, хтось підгодовує, думаю прийде, але куди ж прийде, коли немає дому…
І мені відразу згадалася випалена, мов коробка сіринків багатоповерхівка на СМУ, потім уява прокрутила інші руїни, де в розбитих стінах покинуті стільці чекали людей, особливо дитяча лялька, що виглядала з порожнього вікна, наче живе немовля. Мені чомусь не хотілося уточнювати з якого району був цей чоловік, бо він продовжував:
- Скільки людей повернулося до своїх «гнізд», знищених війною. От і ми живемо в «Залізному містечку», ви ж бачили на коліях біля вокзалу цей поїзд, який нікуди не їде, де у вагонах живуть такі, як ми, в яких росія забрала все… От і я на старості став пасажиром… Але все одно радий, що повернувся, бо рідна земля, хай і без власного дому, миліша за чужу, це важко передати словами, як і сказати про цей міст…
Після цих слів мені подумалося, що серед тисячі мостів Романівська переправа стала «Дорогою життя», як та соломинка з наших крилатих висловів, що може, не зважаючи крихкість стебла, рятувати тисячі життів. Бо та соломинка, народжена на нашій трагічній землі, не раз ставала рукою спасіння від Бога…
Якось восени, коли з молодих платанів, що росли поруч мосту, золотими пергаментами спадало листя, я написав ці рядки:
Берег життя і міст, що був підірваний першим.
Тіні убитих невинних душ ходять мостом не вперше…
Кораблик уже не пливе, як тоді в дитинстві,
Вода листок несе в листопадовім конверті.
Платана листок золотистий Платона нагадує,
й шо в Бога немає мертвих, не забуває міст
між берегами Лети й літа, відвойованого в них,
як і так хотіли смерті нашій свободі і мові —
та Ірпінь “Пішов на ви”, хоч мало мав зброї —
нездоланним щитом стали його вої!
Цей міст також був щитом, за яким від обстрілів «асвабадітєлєй», ховалися люди, а річка Ірпінь воїном і новим Рубіконом не тільки в місті. Вона, як тисячоліття тому, захищала разом із оборонцями Київ від лютого ворога.
Ще за часів Володимира Великого, а можливо й раніше, на її берегах були Змієві вали, котрі добре збереглися в селі Білогородка, що знаходиться за двадцять кілометрів від міста Ірпінь. Колись це село було великим градом Білгородом, навіть більшим за Київ, його південно-західним бастіоном. Тут Змієві вали були особливо потужними й вони складали єдине ціле з природним оборонним комплексом річки Ірпінь, яку не змогли пройти фашисти, загрузнувши танками в болотистій заплаві. Рашисти теж забуксували на березі Ірпеня, хоча Змієві вали давно вгрузли в землю й не було тут фортифікаційних споруд, але фортецею стали наші воїни, а з ними й річка!
Завдячуючи їй, історія повторилася, як у повісті Івана Франка «Захар Беркут», де з розбитої ідолом греблі, вода потопила ординців. Схоже станеться біля села Мощун, але про цю епохальну битву, коли менше сотні Чорних Запорожців на березі річки Ірпінь стримували тисячну орду,буде розповідь згодом.
Наразі хочеться нагадати про ініціативу екологів стосовно присвоєння річці Ірпінь статусу Річки-Героя, адже коли б у її заплаві остаточно перемогла агресія забудовників, а річку на якійсь ділянці пустили б у підземний колектор, як свого часу Либідь, то ворог би легко пройшов на околиці Києва.
P.S. Коли книга готувалася до друку стало відомо, що 7 грудня 2023 року Київська обласна рада прийняла доленосне рішення про створення заказника «Річка-Герой Ірпінь» площею 55 га. Під охорону взято фрагмент річки Ірпінь завдовжки 8,5 км із берегами по 20 метрів. Ініціатором рішення став голова Екологічної комісії, депутат Київської обласної ради (фракція «Європейська солідарність») Роман Титикало. Технічну документацію для створення заказника «Річка-Герой Ірпінь» розробив Київський еколого-культурний центр (КЕКЦ).
