В Україні понад 700 тисяч самотніх пенсіонерів і це тільки тих, хто стоїть на обліку. Насправді їх понад мільйон…
У кожного з них свій темперамент, характер. Своя непроста доля. Але всі вони потребують підтримки – моральної і матеріальної. А є і такі, що часто потребують простої розмови, бо можуть днями ні з ким не спілкуватися. Вони – це одинокі та малозабезпечені люди, які через різні життєві обставини залишились самі. Це ті, кого ми називаємо «малозахищеними верствами населення». Це може бути сім’я – чоловік та дружина або ж жінка/чоловік та дитина – які не можуть фізично обійти себе (до прикладу, мають інвалідність). Або літні люди, яких ми називаємо ветеранами, що залишилися сам на сам зі своїми проблемами, страхами, розчаруваннями. Вони потребують тепла, уваги, спокою, доброго слова…
До Дня матері ми, разом із головою Бучанської організації «Ветеранів України» Йосипом Краснодемським та членом правління Бучанської ради ветеранів, журналістом Володимиром Еннановим, відвідали жінок, 1928-1948 років народження (це ті роки, що підпадають під визначення «старожилів міста Буча») і передали їм продуктові набори, зібрані активом Бучанської організації «Ветеранів України» та Християнської Церкви «Віфанія».
Дорогою, розшукуючи потрібну вулицю з адресою, із головою Бучанської організації «Ветеранів України» Йосипом Болеславовичем Краснодемським говоримо про проблеми ветеранів:
– Йосипе Болеславовичу, майже 15 років ви були незмінним головою Товариства Червоного Хреста у м. Буча. Зараз (останні 6 років) очолюєте Бучанську організацію “Ветеранів України”, а до того були членом правління організації протягом багатьох років… Ви бачили багато чого.. Що ви можете сказати про свою роботу?
– Бучанська організація «Ветеранів України» допомагає учасникам війни (їх залишилось не так і багато, всього 159 осіб і це люди за 90 років), дітям війни (це люди, яким за 80 років, і це майже 3000 осіб), ветеранам праці. Всього на обліку в Бучанській ОТГ 9336 членів. Крім вищевказаних категорій вона допомагає також сім’ям, які потрапили у складні життєві обставини. Робота із малозахищеними верствами населення, літніми одинокими людьми, інвалідами дозволяє чітко зрозуміти одну, таку, здавалося б, просту річ: у світі є багато такого, чого б не хотілося б бачити. Але це життя, і у ньому трапляється різне…
Я багато бачив (і хорошого, і не дуже), мав справу з різними людьми. До одних приходиш – у них нема шматка хліба, а до інших – окрім хліба, ще й настрою. Бувало й таке, що доводилося чути: «Ну чого ви прийшли? Що вам треба?..».
– Правду кажуть: старші люди – як дорослі діти… До кожного потрібен свій підхід. Бо люди – різні. Чув від них різні життєві історії. От приміром, хто знає не зі слів, а реально про проблему старості? Самі старенькі, їхні родичі, якщо вони залишилися, персонал у притулках для пристарілих та кілька державних або наглядових органів, які опікуються цією сферою. Я от вже й сам немолодий і, якщо чесно, то признаюсь вам, що і я боюся старості, – посміхається Йосип Болеславович.
– Але старість буває різною… – перебиваю я…
– Звісно, що різною… От, наприклад, ми по телевізору бачимо жвавих бабусь і дідусів, що їздять на яхтах і колекціонують раритетні автомобілі, але це десь у Європі, а на вулицях, у реальному житті, ми бачимо пенсіонерів, що просять копійку на хліб. Самотня, покинута старість у нашій країні – лякає…
Це невдячна болюча тема, що викликає у багатьох сумні асоціації. Навіть покинуті діти, як мені здається, інколи перебувають в кращому становищі, бо оточені меценатами і благодійниками. До дітей приходять частіше, ніж до самотніх, літніх людей. Мені б дуже хотілось, щоб слово “старість”, якою ми її бачимо в нашій країні, замінили на щось більш привабливе і приємне… Бо старість може бути й іншою. Але для цього наше суспільство має стати на рівень вищим, щоб привернути увагу до того, що проблема самотньої, покинутої старості існує.
Зараз часи інші, вже не потрібно нікому встановлювати телефон (а згадайте як це було: раніше для багатьох мати стаціонарний телефон – це була захмарна мрія!), тому й заяви вже ніхто такі не пише, та й зі житлом ми не можемо тепер нікому допомогти… Часи змінились, а значить, змінились і потреби. Зараз кількість людей, яким немає за що прогодувати сім’ю, катастрофічно зросла, багато людей втратило роботу, не вистачає коштів, а ціни на все зростають. А що вже казати про наших пенсіонерів, дітей війни! Тут на елементарне не вистачає. Якби там не було, головне не забувати, що є багато людей поруч, які потребують нашої допомоги, не відвертатися від них, намагатися зрозуміти їх та любити життя таким, яким воно є…
Разом з міською владою ми намагаємось допомогти вирішувати проблеми літніх людей. У Бучі затверджена Програма «Стосується кожного», яка передбачає надання щомісяця фінансової допомоги, продуктових наборів до державних свят, у тому числі ветеранам міста Буча, а також фінансування громадських організацій. Головне – не бути байдужим. Бо байдужість, яка виявлена нами сьогодні, обернеться байдужістю до нас завтра.
– І знаєте, що я вам ще хочу сказати? – питає мене Йосип Болеславович, коли ми розвезли всі продуктові набори і повертались назад. – Ця робота вчить цінувати життя. Історії людей, самотніх, які прожили вже життя, змушують дивитися на світ по-іншому, помічати деталі, бачити і цінувати те, що часто проходить повз нас…
м. Буча
