Ніколи не задумувалися: чому для тодішніх комуністів, нинішніх рашистів часів Другої світової потрапляння своїх солдатів у полон фактично прирівнювалося до зради? Не лише тих, хто свідомо, цілеспрямовано, так би мовити ідейно не бажав слугувати більшовицькому режиму, а тих, хто волею обставин змушений був здаватися, забраний противником у непритомному стані, чи просто залишені напризволяще військові без боєприпасів і будь-якої підтримки внаслідок недолугості радянського командування. Все одно такі солдати за доктриною совкового командування мали краще померти, ніж бути полоненими.
Перебування (навіть не тривале) радянських солдат у німецькому полоні, при поверненні до своїх перетворювалося на тривалі спецперевірки енкаведистськими структурами. Остерігалися перевербовок? Так. Але не стільки суто шпигунських, як ідеологічних. Простіше кажучи, комуністи (тодішні рашисти) боялися, що люди, які побували в полоні, прозріють, що не такий страшний фашизм (принаймні, порівняно з рашизмом), «як його малюють». У даному випадку «намальований» радянською пропагандою на тлі «щасливого життя» у есесері.
Зараз Україна і весь світ прозрів, побачивши жахіття, які коїли рашисти в Бучі, Гостомелі, Ірпені та багатьох інших окупованих територіях. У цьому плані і фашизму до рашизму далеко наче оркам із кацапстану до Києва рачки.
Основна ідеологічна доктрина комуно-рашизму полягає в тому, аби переконувати (простіше кажучи, зомбувати) народ на предмет вдаваних переваг раніше «розвиненого соціалізму», а тепер рашизму над «загниваючим Заходом». Все, що стає на заваді цього «постулату», по-можливості пригнічувалося й ліквідовувалося.
Така практика продовжилася і в наші часи, вже в нинішньому ХХІ столітті. Можна пригадати затоплення російського підводного човна «Курськ» у серпні 2000 року (до слова, невдовзі після офіційного приходу путлера до влади). Тоді була нагода врятувати екіпаж 118 матросів (бодай частково), звернувшись по допомогу іноземних кораблів, які були неподалік місця аварії «Курська». Натомість еферівське головнокомандування одразу гордо відкинуло можливість прийняти допомогу з рук «ідеологічних противників» – кораблів країн НАТО. Ясна річ, що їхня поміч була ідеологічно невигідною. Врятовані моряки побачили б в натівцях номальних людей, а не створених рашистською пропагандою жахливих монстрів. Краще нехай свої матроси загинуть, ніж перетворяться на живих свідків реальної дійсності, невигідних рашиській пропагандистській машині.
Зараз під час війни, цинічно названої агресорами «спецоперацією», окрім усього іншого бачимо масштабну битву за мирне населення. Рашисти біснуються заздрячи Україні і Західному світу, куди прагнуть виїжджати вимушені переселенці з районів бойових дій.
Уявіть собі, зі зросійщених східних, а також південних областей України більшість прагне виїхати не в еферію з її «руZZкім міром», а до ненависних окупантам українських «бандерштатів» та країн Європи. Краще їх убити, ніж туди відпустити – за таким принципом діють путлерівські «визволителі». Промовистим підтвердженням цього є обстріл ракетами вокзалу у Краматорську саме й той час, коли там зібралася маса людей для евакуації у західному напрямку. Хоча схід їм значно ближче. Суто географічно, але не ідеологічно.
Аналогічна ситуація й на більшості інших окупованих територій, звідки неймовірними зусиллями іноді вдається влаштувати гуманітарні коридори, аби люди змогли вирватися в західному напрямку. Дані факти викликають нечувану заздрість рашистів. Її проявом є жорстока безглуздість викликана власним безсиллям та неспроможністю цивілізованого впливу на перебіг подій. Їхня поразка і наша Перемога стають дедалі очевиднішими. Питання лише, скільки ще жертв забере пекельна машина війни?…
