Здається, що про трагічні події Великої Вітчизняної ми знали все з книжок, кінофільмів, театральних постановок. Однак це далеко не так. З часом перед нами постають мало відомі факти війни, про які також слід знати. Свого часу я намагався про них писати, але кожного разу розповідь про ці події пильні цензори викреслювали із статей. Ось зараз і виникло бажання про деякі з них розповісти, щоб знати ціну завойованої Перемоги з погляду сьогодення.
«Уранці, 22 червня, – розповідає колишній прикордонник Сеіт Есатов. – Я зі своїми товаришами за наказами командира рив окопи. Раптом почув наростаючий гуркіт літаків, побачив танки ворога, які йшли у наш бік. Фашисти розуміли, що ми не в змозі були чинити опір, адже на всю заставу у нас був кулемет і кілька гвинтівок. І ворог це знав, тому і не вважав нас за бойову одиницю. А напередодні демонстрували художній фільм «Якщо завтра війна». Сховалися ми у траншеях, і так гірко було на душі від почуття особистого безсилля!..».
А ще були мужні захисники Брестської фортеці, які майже чотири місяці стримували натиск ворога. За це тільки одному було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Коли ж німців погнали на захід, то наші війська два місяці штурмували ту ж саму фортецю. Тоді звання Героя були удостоєні 16 військових…
Або згадаймо, час вимушеного відступу, коли людина виходила з оточення, виривалася з полону, поверталася на фронт. Зустрічали її офіцери НКВС недовірою, презирством, вважаючи за зрадника, і – в Сибір! Три дні виходив з фашистського оточення червоноармієць Курінний Кіндрат. Мій дід. Три дні не спав, не їв, щоб його не помітили ні ворог, ні місцеве населення обходив – населені пункти стороною. Як він зрадів, коли врешті-решт опинився серед своїх. Проте пильні «особисти» його своїм не вважали. Реакція на його повернення була одна – Український ЗАПРОДАНЕЦЬ! На тобі пістолет з одним патроном – пускай собі кулю у скроню. Тобі довіри нема і не буде! В душі від таких слів та образи аж похолоділо у Кіндрата.
– Якщо вважаєте мене запроданцем, розстрілюйте. У мене двійко дітей. У серпні 1941 року в окопі під час бомбардування фашистськими льотчиками Немішаєва, моя дружина народила хлопчика. Мені після нашої перемоги треба живим повернутися додому і піднімати дітей. І так як він це сказав з такою упевненістю, мабуть врятувало його життя.
Додому мій дід повернувся живим з двома солдатськими нагородами – медалями «За відвагу» та «Бойові заслуги». Помер у 1972 році. Йому не виповнилося й 60 років. Незадовго перед смертю він розповів своїм дітям, серед них була моя мати, яка і повідала мені слова свого батька, що до українців було з боку командування упереджене ставлення. Під час бойових дій у переважній більшості випадків саме українців посилали на найзапекліші ділянки фронту, вони служили гарматним м’ясом. Ще невідомо, де жахливіше було воювати у штрафбаті чи військових підрозділів сформованих українців. Нічого страшного, цинічно заявляли так звані командири, жінки та матері їх знову понароджують… Мій дід до останніх днів свого життя був переконаний, без українського народу, як і представників інших національностей не було б Перемоги однієї на всіх, за для якої ніхто не шкодував свого життя…
До Перемоги наші люди пережили часи страшної окупації. У кожної нації були, є і будуть добрі, і на противагу – жорстокі люди. Підтвердженням цього є такий випадок.
«Повертаюся з донькою додому, – розповіла мені мешканка Криму Фатіма Закір’я, після дев’ятої години вечора, коли діяла комендантська година. Додому залишалося кілька сотень метрів. Раптом, наче з-під землі, виріс німецький солдат. Не поспішаючи, поліз рукою за полу шинелі. Думаю, кінець, буде вершити свою чорну справу – вистрелить в обох. Тільки встигла доньку прикрити собою. На моє велике здивування, німець підійшов до нас і простягнув свіжовипечений білий хліб, смак якого ми давно забули за часи окупації. Показує на мою доньку і пояснює, у нього також є діти, їх троє і він нічого поганого не хоче зробити. Повернулася додому, а у дворі у нас багато різного люду жило, близько десяти національностей… Сама плачу, не можу нічого пояснити, розламую хліб і пригощаю всіх…».
Пригадує колишній льотчик-винищувач Емір Усейн Чалбаш:
«Наша школа повітряного бою, коли мене направили інструктором, знаходилася у Люберцях під Москвою. Тут базувалися дві учбові ескадрильї літаків Як-1. На аеродромі в Ундей – дві ескадрильї Ла-5. Крім того, була організована спеціальна ескадрилья трофейних літаків МЕ-109, ФВ-190, ХЕ-11, Ю-87, Ю-88, Ю-52, на яких навмисно були залишені фашистські розпізнавальні знаки, щоб створювалася імітація повітряного бою, як справжнього. На теоретичні заняття слухачів відводилося значно менше годин, ніж на льотну практику. Пари комплектували так: «ведучий» – колишній льотчик-фронтовик, а «відомий» – льотчик із запасного полку.
Лише два місяці тривало навчання у нашій школі, але за цей час слухачі справді піднімалися на вищий ступінь професійної майстерності. Тут же, у Люберцях, льотчики отримували нові літаки і летіли у свої полки чи на фронт. А ми, інструктори, сумним поглядом проводжали нові, покриті свіжим лаком машини, якими керували наші курсанти. Приймали нове поповнення і… починали все з початку.
Не можу не згадати про один епізод. Уся ця трагічна картина у мене ніби перед очима. А розповісти потрібно, щоб знали, як загинули наші льотчики у тилу, далеко від фронту, за кілька тижнів до закінчення війни. Був у нас один курсант. Молодий, сміливий. Він усім казав, що йому буде соромно закінчити школу після війни. І був він одним із найкращих курсантів, швидше за інших виконував усі завдання. Одного разу хотів добитися максимальної кількості попадань у конус, але при цьому захопився, підійшов занадто близько до буксирувального літака, зменшив ракурс обстрілу і… прошив кулеметною чергою літак свого інструктора. Машина завалилася на крило і стала падати. З шаленою швидкістю врізалася у землю. А над місцем трагедії вже кружляв винищувач… До пілота зверталися по радіо, у відповідь – мовчання. Усі розуміли, що сталося. Винищувач виконав поворот, пішов у «штопор» – у те місце, де на снігу чорніли залишки літака інструктора. Удар. Вибух. Вогняний факел… Отак для обох пілотів закінчилася війна. А як вони чекали перемоги!
Приїжджаємо з однополчанами у тил на авіазавод для отримання нових літаків. Зайшов до цеху і бачу: самі жінки та діти працюють. Один худорлявий хлопчина стоїть біля верстата на підставці, років йому 10-12, щось із серйозним виглядом виточує. Підходжу до нього і прошу взяти подарунок від льотчиків – м’ясні консерви. А він відмовився. Мовляв, їх і тут непогано годують, а льотчикам вони більш потрібні. Я був вражений поведінкою підлітка. Саме завдяки відданості й самопожертві таких людей ми і здобули довгоочікувану Перемогу».
