Уважно слідкуючи за останніми політичними подіями в нашій багатостраждальній Україні, та спираючись на свій 45-річний (із 1978 року почав позаштатно дописувати в газети) досвід роботи в ЗМІ – вловлюю паралелі між історією та сучасністю нашої журналістики. Розпочну розповідь з одного промовистого прикладу на зламі історичних епох.
Восени 1991 року мене з багатотиражної газети запросили працювати у міську газету «Київський вісник». Моєму щастю не було меж! Коли був на співбесіді з головним редактором Олександром Михайловичем Ільченком, то помітив його хвилювання. Він був відвертим, газету можуть закрити. І пропонував мені подумати, чи варто переходити з багатотиражки до них у такий невизначений час. Показав мені на своєму столі 8 заяв журналістів на звільнення. Співчутливо подивився на мене, очікуючи мого рішення. Я не роздумуючи, взяв аркуш паперу, ручку і написав заяву про прийом на роботу. Ми мовчки подивилися один одному у очі та сильно потиснули руки.
Не минуло й двох тижнів, як збулися найгірші передчуття Ільченка… Два місяці кілька журналістів та сам головред приходили на роботу не отримуючи жодної копійки. Фінансових надходжень жодних, рахунки заблоковані. Лихі 90-ті роки запам’яталися старшому поколінню розгулом злочинності, масовим безробіттям, невпевненістю навіть у сьогоднішньому дні, не кажучи вже про день наступний. Зате політикани нам обіцяють райдужні перспективи світлого майбутнього, правда треба паски на штанцях підтягнути…З’явилися, так звані, нові українці. Незмінним атрибутом їхнього одягу були малинові піджаки, півкілограмові золоті ланцюжки на їхніх телячих шиях та перстені з коштовним камінням. Подібних людиноподібних зараз прийнято називати мажорами… Саме такі взялися реанімувати нашу редакцію. Не знаю, де вони знайшлися, яким чином опинилися у нас в редакції, вже не пригадаю. Але добре запам’ятав слова їхньої «батьківської опіки»: ви лише працюйте, зробіть газету конкурентоспроможною, а ми вас за це віддячимо. Чого вони тільки нам не обіцяли: і поїздки за кордон, і безкоштовне лікування у санаторіях, і астрономічну зарплату. Ви, мовляв, лише працюйте, і про все інше ми потурбуємося. Чим більше вони нас запевняли у своєму благодійництві, тим більше у журналістів виникали сумніви у їхній щирості та доброзичливості. Ми працювали у міру своїх можливостей, навіть платню за це отримували, правда далеко не обіцяну, але все ж гроші.
При наступній нашій спільній зустрічі кудись поділась їхня дипломатичність. Бесіда велася на підвищених тонах, що ми не виправдовуємо їхньої довіри, «Київські відомості» найпопулярніша газета, а ви дилетанти у журналістиці. Колектив спробував заперечити, що у нас у штаті лише 8 творчих працівників, а у наших колег більше 100, до того ж у них власкори у регіонах. Потрібно тоді розширятися. На що засновники мали свою точку зору. Ми вас навчимо робити без власкорів. Нам в першу чергу потрібні сенсації, щоб люди виривали газету з рук. Кримінал, «расчлененка»… До речі, хто у нас відповідає за цю тему? Автор цих рядків спробував заперечувати, що зв’язки з прес-службою МВС та ГУ МВС у Києві та області налагоджені і всю інформацію вони дають у рубрику «Кримінал», яка регулярно кілька разів на тиждень виходить.
– Ви не зрозуміли, нам потрібні сенсації, йдіть та шукайте їх. Підказує тему: напишіть як бомжів ховають у целофанових кульках, як собак. Вважайте це редакційним завданням.
Наступного разу я цим мажорам пояснив, чому не вийшов сенсаційний матеріал: ритуальна служба ховає безхатченків у трунах, а не у кульках, як вони вважали. Не маючи реальних претензій до нашої роботи нас настрахали: нам легше вам виплачувати зарплату, щоб ви на роботу не виходили, ніж вас з приміщенням та друком газети обслуговувати. Але вам надається ще один шанс…
Наступного дня я чергував свіжоголовим. І був здивований, як на одній сторінці взагалі не було матеріалів, натомість посеред сторінки формату А-2 було невеличке оголошення наступного змісту: «На цьому місці мав бути опублікований сенсаційний матеріал «Сіра речовина», але журналіст лише пізно вночі повернувся із відповідального завдання весь у багнюці та стомлений. Завтра читайте про цю сенсацію лише у нашій газеті». Ніхто з цього приводу пояснень не давав. Сказали лише: «Так треба».
Дійсно, днем пізніше вийшла так звана «сенсація», майже на всю сторінку. Такий сюжет: літній чоловік ввечері вихідного дня повертається зі своєї дачі. Приймаючи душ у своїй ванні, замість води пішла якась сіра речовина – людина зовсім розчиняється і нічого від неї не залишається. Вранці наступного дня засновники газети радісно потирали свої руки і вчили нас, як потрібно працювати для премії. Спочатку у пересічних киян був шок. Мешканці міста стали боятися води, як чорт ладану. Почалася паніка і водночас дзвінки до редакції від збентежених киян: де саме це трапилося? чи можна взагалі користуватися водою? Свою активність також проявив Київводоканал. Ніхто нічого не міг збагнути, що то за сіра речовина, яка повністю розчинила людину? Зі вдоволених фейсів «новоукраїнців» було зрозуміло, що вони добре потішені цією витівкою. Я ж ніяк не поділяв їхніх поглядів і знав про можливі наслідки такої публікації.
Невдовзі у цю заплутану справу із загадковим зникненням людини втрутилися правоохоронці та прокуратура. Потрібно порушувати за фактом зникнення чоловіка кримінальну справу. За поясненнями вони приїхали до редакції особисто поспілкуватися із кореспондентом. Зрозуміло, малинові піджаки були не в захваті від цих візитів і швидко накивали п’ятами, залишивши віч-на-віч автора цього матеріалу з представниками силових структур. То він написав – нехай і відповідає. Автора повезли до райвідділу міліції для надання пояснень. Про що була розмова, можу лише здогадуватися. Але наступного дня вийшло спростування цієї статті.
Аби не вскочити у подібну халепу, я звільнився з редакції. Кілька місяців потому журналістам почали платити зарплатню, аби вони взагалі не виходили на роботу. Очікувано, що згодом її взагалі перестали платити. «Господарі життя» втратили усілякий інтерес до газети. Їхній медіа-холдинг, до якого і входила наша газета, збанкрутував. Їхнього головного бухгалтера притягли до кримінальної відповідальності. Аби не розділити його участь, так званий гендиректор зник у невідомому напрямку.
Споглядаючи нинішнє життя українських мас-медіа, передовсім друкованих ЗМІ, чомусь знову мені згадуються «сіра речовина» та «малинові піджаки». Після роздержавлення комунальних ЗМІ чимало їх зникло, але багатьом вдалося вижити, навіть добре триматися на плаву. Але наступні тарифні дива від Укрпошти завдали, м’яко кажучи, болючого удару, поставивши під питання існування більшість місцевих газет. Та, на жаль, не тільки місцевих. Чого варте фактичне закриття (формально лише переведення з повноцінної газети в офіційний бюлетень Кабміну) «Урядового кур’єра»?! Невже неможливо було не скорочувати журналістів однієї з двох державних газет??? Тим більше, що в нинішній час війна ведеться не тільки на фронті, а й в інформаційному просторі. Потрібно не закривати й скорочувати, а подбати на державному рівні про підтримку української журналістики в її нелегкому протистоянні з інформаційно-пропагандистським натиском агресора. Простіше кажучи, якщо в нинішніх «малинових піджаків» бракує «сірої речовини», то вона щедро литиметься на українців з пропагандистських помийниць загарбників.
