Люди творять історію і зберігають її та передають нащадкам. Справжню історію – далеко не ту, що можна вичитати в заідеологізованих підручниках чи почути у шаблонних промовах штатних ораторів. Щиро й неупереджено про минуле розповідають звичайні прості люди – старожили, які самі жили й творили нашу історію. Одним з них є корінний бучанець 1927 року народження Михайло Михайлович Маценко. На його пам’яті більша частина історії Бучі. Розповідями про неї Михайло Михайлович охоче поділився з нашими читачами.
– Пам’ятаю довоєнний голодомор, як по Бучі мертвих збирали. Був такий Амос Іванович. Конякою їздив, кожен день дві-три людини підбирав. У мене тоді мати головою сільради була. Приходить додому і каже: “Сьогодні Амос трьох підібрав”.
Пригадую, як весна прийде, то калачики, потім пасльон з’являлися. Один бур’ян, а другий ще вищий – і той, і той смачний. Пізніше йдеш на поле – шукаєш, де щавель росте. Маленький, але смачніший за домашній. Бо той кислий, а дикого наїсися – те, що треба. А як акація зацвіла, то вже смакував її квіточки.
Як з’явилася у нас коза, то ми вже з козою ходили акацію їсти. Така розумна коза була в мене. Тоді ж об’їждчики з вівчарками їздили – на поле не виберешся. Йдемо до поля з козою, я дивлюся – їде, кажу: “Лягай тут зі мною”. Вона – раз і впала – біля мене лежить. Потім кажу: “Пішли вже”. Тоді йдемо на поле і їмо – то конюшину, то іншу траву…
У 33-му пам’ятаю навколо, де ми живемо (вулиця Будьонного в Бучі – ред.) хат майже не було – все городи, городи, городи… Матір каже мені: “Піди, подивись, копни картоплі”. Йду – а там вже ряд викопаний. Вона каже: “Що ж, люди голодні – виколупують та їдять”.
Найприкріше те, що люди, котрі всіх годували, працювали з темна до темна, світу білого не бачили, всіх утримували – їх подавили. Котрі живі залишилися – тих у Сибір повиганяли.
– Сталінські репресії в Бучі пам’ятаєте?
– Мати сильно боялася. Як тільки хто таку розмову почне, вона: “Все, все, все, закінчили…”. Щоб не балакали нічого зайвого, бо завтра нас не буде. От лікар був добрий – Козаков Петро Йосипович. Він щось про Сталіна розказав і йому зразу 10 років дали. І хто – це ж свої доповіли.
– Михайле Михайловичу, Ви в Бучі були, коли розпочала війна?
– На Бучу бомби привезли у перший день війни – зранку, ще темно було. Спали, чуємо – гуп, гуп, гуп… Дивимося, що ж воно гупає? Мати каже: “Бомблять Бучу – значить війна почалась”. Там така красива дівчина жила – вбило. Бомба впала у них на городі – й півголови відбило. Двір був десь метрів 50 від залізниці.
Потім мати зібрала нас, дітей з бабою, й каже: “Їдьте куди-небудь, сідайте на поїзд”. Ми сіли – доїхали до Куп’янська Харківської області. Там річка така гарна – купався в ній. Коли приїжджає мати, каже: “Поїхали далі, бо вже німці тут близько”. Сіли на товарняк, там лежали якісь такі труби інтересні – всередині можна було ходити, а стінка була товста, мабуть, з півметра. Мати каже: “Отут вже ніяка бомба не візьме – будемо сидіти”. Трохи проїхали, стали на станції, а там ешелон стояв з якогось Київського заводу. Кажуть: “Перебирайтеся до нас у теплушку та поїдемо”. Ми перебралися у теплушку та й поїхали аж до Кемерово.
Пригадую Сибір. Хати всі з колод – мох стирчить з усіх стін. А криші так просто напнуті – як вітер зібрався, так кришу й викинуло. Тільки одна мазана хата була, де хазяйка жила. Там стільки тієї крейди, що можна все вимазати.
– Коли повернулися назад до Бучі, в якому вона була стані?
– У доброму. Ніхто нічого особливого не зробив цій Бучі. Як звільнили Київ, мати каже: “Поїхали додому”. Приїхали – і зразу як налетять німецькі літаки, начіпляють, як казали “панікадила”, так видно наче сварка кругом світить. І бомблять цю бідну Бучу.
З таких хлопців як я – 16-18 років – у Бучі створили, як тоді казали, винищувальний батальйон. Нас небагато було – чоловік 12. “Смерш” тоді оперативно працював. Приїздить з Києва “смершник” і вже знає куди йти, де хто там є – щоб його впіймати й завести в сільраду. А він і не тікає нікуди – йде спокійно.
– Михайле Михайловичу, чим займалися винищувальні батальйони?
– Пригадую під час одного бомбардування виловлювали наводчиків. По Водопровідній тоді здоровенна дача була чиясь. Звідти ракети хтось пускав на станцію. І від Яблунського переїзду (між станціями Буча та Склозаводська –ред.) теж. Дві ракети сходяться над станцією. Вказують напрямок – куди бомби кидати. Ми побігли за той переїзд і зловили одного. Тоді там пісок такий був – по коліна. У нас теж хитрі “яструбки” ці – впіймали його, ведемо по цьому здоровому піску (він по-нашому говорив з нами). І тут же появився “смершник”. Де він взявся? Забрав цього “ракетника” і повів, сказав спасибі, що впіймали.
– Якої шкоди завдали бомбардування вже визволеної Бучі?
– Приїхав ешелон, якась кіннота – казахи. Як налетіли німецькі літаки на залізничний состав з цієї кіннотою. Там були платформи з зенітними кулеметами. А ті, хто там сиділи, покидали їх й під вагони позалазили. Він бомбить, а стріляти немає кому. Аби я умів, знав, то пішов би постріляв. Тоді побило багато людей і коней.
Пам’ятаю, як оцю братську могилу робили в центрі. Там раніше парк був – дерева росли товсті. А як побило цих людей – треба ж було їх хоронити. (Зима була гнила – текло все, не замерзало). Так сільрадою зібралися: що робити? Давай у парку дерева спиляємо – та й тут похоронимо. Всіх разом там похоронили, здається, 16 вбитих. Ще ранених було багато – їх позабирали.
А коней було скільки побитих. Мені дали одного коняку. У крупі застряв здоровий осколок. Казали – треба дострілювати. Їсти ж немає чого – всі: давай, м’ясо буде! Кажу, дайте, нехай поживе ще. Ветеринар сказав мені чим мочити ганчірку й прикладати до рани. Так я мабуть з тиждень їй це прикладав. Прийду, а вона мене жде вже. Десь тиждень коняка не хотіла ходити зовсім, а потім наче каже мені: “Давай вже піду!”. Ну, пішли – вивів її сюди на Будьонного. Вона як встала на задні ноги, передніми копитами мотає. Так з тієї рани здоровенний осколок випав і гною більш, ніж відро вилилось. Рана почала заживати. Коли мене в армію забрали – коняка залишилася. Мати на ній їздила. Така конячка була симпатична – притулися до неї, а вона до мене притуляється.
– Розкажіть про службу в армії.
– Мене забрали у 1944-му десь у жовтні. У Вінниці створили новий залізничний полк – він забезпечував фронт, що був вже далеко. Відправляли людей і матеріально-технічне забезпечення. Треба ж, щоб було чим стрілять, що їсти й що одівати. Вінниця, Козятин, Жмеринка, Шепетівка… Де який вагон загружають і везуть на фронт.
Пригадую випадок, один з наших був украв ящик з годинниками. Там же пломби висять, приймають інтенданти. Перевірили ящика немає – зразу “смерш” – забрали і ми його більше не бачили. От тоді був порядок – не дай Бог, щоб хто-небудь щось вкрав. Ми їздили охоронцями – так нам і стріляти не прийшлось. Ніхто не нападав на вагони. Якщо самі охоронці не вкрадуть, то ніхто не полізе, бо знали, що стріляють без попередження.
Війна закінчилася, на фронт не було чого возити. Навіщо той залізничний полк? То нас загнали аж у Горький. Там ми місяців три ліс пиляли. Потім нас розформували. У 1947-му році повернувся з армії в Бучу.
– Чим найбільше запам’яталися часи відбудови Бучі?
– Як тільки вільний час – так самодіяльність була. Зараз є в Бучі самодіяльність?
– Повно. Причому – у кожного своя.
– А тоді нас чоловік 40 збиралося – і вистави, і пісні, й концерти – все було. Тільки їсти не було чого. Огірок і кусок хліба. Виставу закінчили – мені огірок і кусок хліба на. Тоді самогонки чогось не було (мабуть, ні з чого гнати). Але горілка, “казенка”, завжди була – тільки концерт закінчився – випили, закусили. Пісні співаємо. Й жили начебто непогано – весело й добре. Нічого поганого не було.
– Де тоді виступала художня самодіяльність?
– Був здоровенний соляний склад на Горького виходив якраз навпроти нового базару. Там зробити сцену й виступали. Людей збиралося багато. Я грав у виставах Миколу і Тимоша і співав на сцені. Навчився там – а й потім так співав.
– Михайле Михайловичу, можете зараз щось заспівати з того репертуару?
– Будь-ласка, слухайте:
Ой, не стелися, хрещатий барвінку
Та й по крутій горі
Ой, не втішайтеся злії воріженьки
Та й пригодонці моїй
А моя пригода – козацькая врода
Як вечірняя роса
Вітер повіє, сонечко пригріє
Роса на землю впаде
– Тодішні ліси пам’ятаєте?
– Ой ліс красивий був. Це зараз його перегадили. Сосни росли такі, що в двох не обхватиш, і дуби. А грибів і змій було стільки, що о-го! Ще після війни був там табір – “Лучистий”. У низ від нього болото – змій та грибів було багато. Така змія невеличка – хвостом закрутилась і висить головою вниз. Але ж не видно, що вона змія. Йдеш собі та й усе. Коли щось ворухнулось. Думаєш – ух-ти! А вона ж отруйна та медянка. Здорові змії були теж.
– Як від зміїв рятувалися?
– Змія – це така істота – сильно розумна. Якось з другом пішли в ліс по гриби в Луб’янку (за Мельниками). Йдемо собі, балакаємо – попереду кущ вереску. Раз змія (така – рукою б не обхватив) вилазить з того куща і крутить кільця спіраллю – одне, друге – вилізла, щоб трава їй не мішала. Думаю, це вже буде стрибати (а вона в жаркий день скакає на 20 метрів). “Чого ти зібралась на нас стрибати? – почав балакати до змії. – Ми ж до тебе в гості прийшли. Нічого погано тобі не робимо”. Розказую їй, розказую… Вона раз – у траву й подалась геть. Розумні змії водилися в Бучі.
– Що раніше було там, де зараз центр Бучі, зокрема, вулиця Енергетиків?
– Гарно там було – нічого не було. Тільки поле – колоски пшениці, жита і васильки. Йдеш через це поле аж до лісу. Пам’ятаю в дитячий садочок ходив сам в три роки. Йшов до лісу, через ліс – ніхто нікого не лякав, ніхто нікого не крав. А це ось по радіо кажуть – крадуть дітей, продають жінок. Що воно таке робиться?
– Що можете пригадати про водоймища?
– Річку Бучанку – я там топився маленьким. Така там була чиста, смачна вода – де завгодно можна було пити. А це от недавно знайомий розказував, що перейшов Бучанку трохи вище пояса – так від пояса до низу весь у прищах та пузирях. Отака вона стала. Воду й повітря перегадили. Науково-технічний прогрес знищує природу.
– Мабуть, раніше її оберігали не так, як зараз?
– Пригадую, вже після війни був такий лісник – Потапенко. Коли я взяв тут ділянку на Будьонного, понад забором росли клени. Вже старі, здорові. Так я два клени спиляв і пеньки викорчував. А він угледів і каже мені: “Дорогий чоловіче, щоб ти не сідав у тюрму і не платив штрафи – заховай, щоб їх ніхто й не бачив”.
– Навіть клени, які не вважаються цінною деревиною не давали рубати. А сьогодні, Михайле Михайловичу, вікові сосни дуби трощать, як цурки. Знищують під корінь.
– Тоді гріх було. Нищать Україну, нищать. Немає кому захистити. Скільки у нас було гетьманів і всі до чого приводили: панські палаци палити, панів бити. І знов прийшли до того самого. Розізлять людей – страшне діло.
От таку пісню мені радіо заспівало – раніше й не чув:
Якби мені стільки грошей, як у мого пана –
Купив би я сіру шапку й синього жупана.
Одягнувся б я в жупан та підперезався,
А потім вийшов на вулицю – і й у боки взявся.
Оце все, що він може. От весь наш менталітет українців.
Спілкувався Олександр НАКАЗНЕНКО
