Крим, який був материком відпочинку, на котрому є тропіки й субтропіки, степ, гори і море, де перемішано стільки народів і культур не раз переживав часи окупації. Скіфську грецьку, римську, турецьку, а тепер російську, й жодна з них не витримала перевірки часом. Російська, без жодних сумнівів, приречена також, бо Крим як пуповиною пов’язаний з Україною. І хоч зараз туди не ходять поїзди, а раніше які «каруселі» потягів організовували, щоб всіх скупати в морі. Пригадую, в яких тільки вагонах не їздив, московських, польських, білоруських… Тож дана розповідь, як спогад з надією про повернення Криму Україні, де знову б вільно дихали морським повітрям люди всього світу, про краї, де жив найавтентичніший етнос Криму — таври.
ПОМСТА ДРЕВНЬОГО ЖЕРТОВНИКА
(в краю таврів)
З мене завжди дивуються знайомі: чому я так люблю збирати камінці, однак відомий вислів «час збирати каміння» немає відношення до мого захоплення, бо воно на якомусь підсвідомому рівні. Я можу зрадіти знайденому на лісовій чи польовій дорозі якомусь сланцевому мінералу, й дивлячись на нього, припускати: скільки йому мільйонів літ. Або ж підібрати нікому не потрібний рожевий чи сірий шматок граніту й покласти на клумбі, щоб нагадував гірську скелю. А до морських камінців в мене любов особлива. І вдома у мене є такі, що нагадують магічні амулети, як от камінці зеленої яшми, котру збираю на пляжі в Коктебелі, де трапляються й маленькі уламки сердоліків. А от на узбережжі Караул–оби, в бухті Веселій, (12 кілометрів на захід від Судака), знаходив камінці навіть у вигляді людських черепів, а то й в подобі стопи, інколи таких великих розмірів, наче то були скам’янілі сліди велетнів. А втім, читаючи про історію цього краю, я знав, що тут жили незвичайні люди – таври. І гірський масив Караул-оби був їхньою природною фортецею, коли вони боролися проти греко–римської окупації. Природа тут наче сама подбала, щоб корінний народ, який населяв півострів з давніх-давен, зміг себе захистити на цій горі, до вершин котрої такі небезпечні стежки над прірвами — аж паморочиться голова, один необережний крок — і ти вже здобич птахів…
Сьогоднішнього ранку збираюся втретє піти стежками древніх таврів до самої вершини Караул-оби, і вже вкотре намагаюся знайти найкращі слова для змалювання цього краю, про який писав в есеї «У пошуках раю». Однак сьогодні зрозумів, що відкрилася нова тема, бо дізнався від місцевих, що там є жертовник, де можна себе відчути напівбогом. Та мене застерегли: самому туди ходити не варто, але кого з собою взяти за компанію серед незнайомих людей? Втішаю себе, що коли знайомився з Караул–обою вперше, не знав навіть де починається стежка до неї, і хоч ледь не заплатив за це життям, але за пережитий страх отримав не зрівняно більше — світлі почуття, що тішать мене й до сьогодні. Мабуть, ця гора полюбила мене, бо відчуваю до неї якісь незбагнені й радісні почуття, зауважуючи, що неспроста саме тут є долина Раю та Пекла, Адамове ложе. Постоявши на древніх стінах фортеці «Афінеон», що знаходиться біля пансіонату «Маріаніда», де поселився, втішаюся тим, що рідко хто був у фортеці, котрій понад дві тисячі років! Учені припускають, що твердиня охороняла один із портів Боспорського царства. Але зараз ніщо про це не говорить, й від фортеці лишилися самі стіни, подекуди завтовшки до трьох метрів! А ще тут, на 70-и метровій висоті, перехопить дух урвище, і синє море внизу видасться небом, що спустилося на землю. Подивують море і гори, реліктові ялівці, що пахнуть раєм! А от за стінами фортеці складки крутих схилів, вкриті сланцевою породою вуглистого кольору, завжди навіюють відчуття, наче знаходжуся на фантастичному териконі, де колись була шахта, в котрій добували щось дуже цінне. Перед походом до вершини Караул-оби спускаюся на набережну, хочу поснідати та поласувати популярним у цьому сезоні «Мохіто», котрий тут готували з м’яти й лимона, заливаючи «Спрайтом», додаючи кубики льоду та сорокаградусні напої. У кафешці зустрічаюся з двома веселими молодиками, один з яких просить, щоб йому в «Мохіто» влили більше горілки, ніж «Спрайту», інший його відмовляє, мовляв, хочеш, щоб знову покусала собака, а той, посміхаючись, показує усім, де його тяпнув пес — за ніс! — «Це ж як треба було так набратися! Мабуть, лазив на четвереньках й чіплявся до собаки, що вона гризнула його саме за нюхало», — подумки посміхаюсь, думаючи, що з такими в гори не ходять.
Після сніданку й коктейлю ніжусь в морі, й не обсихаючи, йду узбережжям, дивуючись пляжній творчості відпочивальників, котрих тут небагато — це ще одна перевага Веселівської бухти. Ось бачу коника, виліпленого з піску в лежачій позі, наче він теж засмагав разом з усіма, а ще, викладену з каміння споруду, схожу до храму, який про себе називаю «собором каміння». Несподівано за великий, мов череп циклопа камінь, спікається хлопчак, і розпластується прямо переді мною, а тоді рвучко встає й витирає з коліна кров. На мить спиняюся, думаючи, погана прикмета, адже йду в гори, де багато стежок над прірвами, й чомусь згадуються легенди про жорстокість таврів, людські жертвоприношення, хоча вони були характерні для цих часів — та й еллінам жорстокості не позичати. В наступну мить, глянувши, як хлопець безтурботно бігав берегом, бадьоро прискорюю кроки. І от я на початку гірської стежки, її стережуть з касовим апаратом дядьки-контролери заказника Караул-оби, наче акцентуючи вашу увагу на походженні назви Караул-оби, що в перекладі означає Сторожова гора. Мимовільно згадую, як Остап Бендер брав оплату за вхід в ущелину Кавказьких гір, історія повторюється, але на державному рівні. Отримавши за тридцять гривень квиток, радісно йду стежкою, милуючись, скелею «Топор», на вершині котрої чорніє скелет засохлої сосни, як нагадування про спекотне літо 2012 року, що вгамувалося аж у другій половині серпня.
Йдучи гірською стежкою, яка все вище здіймалася в гори тішуся живучістю ялівців, товсті стовбури котрих свідчили, що їм не одна сотня років, й про те, що дерева на своєму віку бачили й не таке. Та найбільше захоплюсь ялівцями, котрі росли над урвищами — прямо з каміння йшло їх коріння. Це ж яка життєдайна сила! Адже в кам’янистому ґрунті мало вологи, а вони, мов Божою росою живуть. Воістину райські дерева, а які неземні пахощі від них йдуть! Усе ближче підходжу до вершини Караул-оби, що була за неприступними скелями, й новачок тут може подумати лиш про одне, що до цих вершин зможуть дістатися хіба що птахи. Але знаю: для досвідченого туриста й скелі розступаються. І от проходжу Райські ворота, як називають прохід між двома скелями, знаючи, що за ними буде долина Пекла, а не Раю. Тут скелі, ніби самі наступають на кожного, хто до них наблизиться, лякаючи бездоннями й вузькими щілинами, звідки віє могильним холодом, а ще завислими в тріщинах між скелями каменюками, здається, от-от і вони полетять додолу й почнеться землетрус — неспроста це місце називають долиною Пекла. Але напроти скель заспокоює затишне плато, створене природою для оглядин чарівного гірського довкілля над морем. Звідси видно Царський пляж, бухта в котрому, немов магічне голубе дзеркальце, в котре хоче заглянути мис Капчик, схожий на голову Дракона, а ще видно гору Сокіл, що пірамідою вростає в небо. Звідси недалеко в долину Раю, де прихована стежка до самої вершини Караул-оби, де начеб був головний жертовник таврів. Через що стежка здається прихованою й досі. Але щоб до неї потрапити, треба не побоятися полізти вгору по Мавпячій драбині, утвореній природою з коренів ялівців. На ній дійсно відчуваєш себе мавпою, але мені не «стрьомно» карабкатися, бо я тут не вперше.
І от переді мною, наче в кам’яній чаші скель, долина Раю, де зеленіє ялівцевий гай, колись тут було поселення таврів, вчені знайшли навіть залишки водогону — у горах було джерело прісної води. Його, за легендою, таври засипали, коли покидали долину Раю. Іду кам’янистою стежкою що петляє між ялівців вгору, де знаходиться сама вершина Караул-оби, й де були таврійські жертовники і сховища, й можливо жила їхня знать. Чим вище, тим ялівців меншає, натомість все частіше зустрічаються фісташкові дерева, теж з кам’яною волею до життя: коренева система сягає до 15 метрів в глибину і 40 — в ширину ! І от виходжу до місця, де виступ у скелі нагадує кам’яний трон — почуваюся королем, який ніколи не знав війни, а жив тільки світлими почуттями. Йду далі й дивуюся, як скеля роззявила рота маленькою печеркою — її отвір нагадує літеру О. Цікаво, чи переховували в ній щось таври? А в тім, хоч і досі живі легенди, що таври в цих горах ховали скарби, однак в їхніх дольменах (кам’яних могильних ящиках) знаходять здебільшого скляні буси. Отже, таври не тремтіли над золотом, як скіфи. А здобувати вони його могли під час нападів на грецькі чи римські кораблі, а ще вони добре почувалися на конях і не цуралися землеробства. Цілком логічно, що в багатьох українських козаків далекими предками були таври… Згодом виходжу на своєрідну галявину казок, тут засохлі ялівці нагадують подоби різних істот — і рогатого дідька й крокодила, а в тім уява кожного намалює свій образ. Невдовзі вирішую зайти в Адамове ложе, ущелину, повиту плющем, до нього зі східного боку ведуть древні таврійські сходи, вирубані в скелі. В Адамовому ложі зустрічаюся з екскурсантами, симпатична жіночка каже: «В етам ущельї таври гулєвалі…», їхній провідник заперечує, й дивується, що йду на вершину сам, мовляв, це ж гори, не дай Бог щось трапиться, хто допоможе? Але таки йду, і невдовзі милуюся самою вершиною Караул-оби, що нагадувала кам’яний купол, а що як і справді тут був жертовник богині Діві, якій поклонялися таври. Є припущення, що греки пізніше запозичили цей культ, втіливши в Артеміді. Зважуюсь туди піднятися, згадуючи слова, що там можна себе відчути напівбогом. І ось збулося бажання — я стою на самій маківці Караул-оби, до неба, здається, можна дістати рукою, відчуваю себе центром всесвіту, від захоплення кричу: «Агов!!!». І мій голос відлунює далеко в горах, й зі мною на скелях наче перегукуються таври. Мабуть, вони були моїми предками.
А втім, ці незабутні, якісь первісні почуття радості, тепер завжди зі мною, до них я завше повертаюся, коли сумно. А от тоді, як покидав вершину, раптом стало лячно, бо вниз сходити завжди важче, навіть затремтіли ноги й закралася думка: і чого було туди лізти? А потім зі мною трапилося щось непередбачуване: я повністю дезорієнтувався, й довго не міг знайти потрібну стежку: куди не зайду — скрізь прірви, а ще навіювала страх велика суха сосна, котру бачив повсюди, куди не поверну. Мертва й сіра сосна здавалася кам’яною, як ці скелі. Несподівано сонце зайшло за хмари, змінився колір довкілля, й те, що колись було віддаленим, тепер наблизилося, мені навіть видалося, що я неподалік Царського пляжу, й подумалося: «Хоч туди дойду, а там до Судака недалеко, але ж не знав там жодної стежки… Мабуть, це була помста древнього жертовника, не треба було непокоїти кам’яний купол гори», – бідкався, шукаючи стежку. І нарешті почув людські голоси, яким зрадів, як Робінзон, дізнавшись, як пройти до Веселого, і дуже здивувався, що був неподалік потрібної стежки, що тоді видалася золотою.
18.08.2012 р. (с. Веселе, заказник Караул-Оба)
Краса, яку в нас забрали кремляді