На початку 90-х років довелося мені служити у Печерському райуправлінні на посаді прес-офіцера. Те, що побачив і пережив залишиться на все життя. Мені пощастило бути знайомим з відповідальними колегами на чолі з начальником Валерієм Назаровим. При першій нашій зустрічі, коли з самого центрального апарату я опинився служити на землі, запитав: «Ви до нас надовго, чи перекантуватися?!». Я йому відповів відверто: «Поки ви будете, я буду служити в районі. Він подивився на мене з повагою і сказав: «Присядьте. Відверто скажу, Печерськ це держава в державі. Тут простих злочинів не буває». У цьому я особисто переконався, коли почав відео документувати вбивства. Що мене найбільше шокувало, що на тяжкі злочини йшли не «отрицалово», не кінчені бандюки, а зовні пристойні й начебто законослухняні громадяни.
Про це можна прочитати у моїх спогадах «Люди та нелюди».
Але за вчинені злочинні дії повинні нести сувору відповідальність ті, хто їх скоїв. Про один з таких випадків я хочу розповісти. Коли почав служити на Печерську, то відразу звернув увагу на капітана міліції Петра Коробчука, який ходив на службу з палицею не перший рік. Ми з ним домовилися, що зустрінемося і я зроблю з ним інтерв’ю про дозвільну систему району. Матеріал я підготував, погодив з ним і вже наступного тижня він вийшов у районній газеті «Печерськ» . Петру було приємно, що про нього розміщено публікацію. І наша розмова стала більш відвертою. Йому було боляче на душі, що він та його двоє його колег стали інвалідами під час затримання небезпечного злочинця, який жбурнув у них гранату. Вони дивом залишилися живими. Не дивлячись на поранення, все ж таки змогли затримати бандита. Боляче було згадувати моєму співрозмовнику цю пригоду. А потім він у відчаї сказав свою думку, мовляв, їхній кривдник «відмотав» термін ув’язнення і вже вийшов на волю здійснювати нові злочини…
– Ні, він вже ніколи на волю не вийде.
– ?!
– Йому перед новим роком, з його слів, помітять лоб зеленкою.
– Як це «помітити лоб зеленкою»?!
– Це за зеківською термінологію, а ще у них є вислів мене «поміняють», тобто розстріляють – поміняють життя на смерть. Справді, його «поміняли» перед новим 1992 роком. Вони дійсно відчувають, що по їхню душу прийдуть. Я особисто у спецблоку Лук’янівського СІЗО через глазок спецкамери бачив, як приречений до страти відчував, що йому залишилося жити дні, а то й години. Він кидався на стіни, став несамовитий. Як у фільмі «Небезпечні друзі». Для них найжахливіше не розстріл, а саме очікування вироку. Це з їхніх слів.
– Так ти був у камері смертників?
– Так, як журналіст коли працював у газеті «Київський вісник». І мав бесіду з кількома з них, тільки за їхнім бажанням. Лише у цьому разі адміністрація давала згоду на зустріч. І твій кривдник, а я був попередньо ознайомлений з його карною справою, радо погодився поспілкуватися із журналістом. Я навіть був у його спецкамері.
– Цікаво. А що тобі запам’яталося там?
– На полиці була Біблія, над нею хрестик і фото вродливої жінки. Спочатку думав, що це якась актриса. А камерник сказав, що це його жінка.
– Так чого тобі по життю не вистачало?! Мати таку вродливу жінку й піти на злочин?!
– Бо я втомився жити…
– Не розумію тебе. А для чого підривати гранатою правоохоронців? Знайшов зашморг, місце і йди у інший світ самостійно. Одному було б самотньо, а тут менти…
– А якщо тебе часом не «поміняють». І сидіти 20 років. З них перші п’ять років на критій тюрмі. Не хочу…
Мені довелося зустрічатися зі смертниками і ніхто з них не погодився мотати тривалий термін… Краще розстріл, ніж зеківське довготривале існування.
– А його точно «поміняли»?
– Я спілкувався з начальником Лук’янівського СІЗО. Запевнив, що вирок здійснено. Що цікаво, начальник СІЗО вже давно знав цього бандюка. Раніше той відбував покарання у Білоцерківській зоні, якої начальником і був начальник СІЗО. Ось такий збіг життєвих обставин.
Слухаючи мою розповідь, я помітив, що Петру морально стало легше. Він почув відповідь на питання, яке йому ятрило душу…
