На електричці дешевше, ми це розуміли, але вантажівка в Луцьку чекатиме на нас через день, треба не тільки встигнути зібрати речі на горищі в самому Луцьку, але й подивитися Олику. Мені – просто з цікавості, чоловікові – ностальгія. Тому сіли ми на маршрутку, на потяг влітку розраховувати неможна, о 23:50. Пізніше не було. Ціна одного квитка – 160 грн. Можна знайти і за 150, але це якщо одразу їдеш.
Олика вперше письмово згадується у Іпатіївському літописі у 1146 році. Наприкінці 15 століття село належало луцькому старості Іванові Кішці, а у 1513 році перейшло до Яна Радзівіла у якості приданого до Кішкової доньки (теж мабуть, Кішки).
Отже, їхали ми приблизно до четвертої ранку. Десь нас висадили. Десь на трасі. Дороговказ прогнозував нам 9 кілометрів пхатися пішки. Ми це знали, але відчуття від цього знання вранці вже не було таким романтичним, як було в теплому вечірньому Києві.
Хвилин п’ятнадцять мерзнучи я слухала вмовляння хоч трішки подрімати на якійсь лавочці, чи знайти копицю сіна.
Більш розумній жінці вихід прийшов би одразу, та мені потрібно було спочатку все обдумати. Отже, що маємо? Холод, важкий шлях попереду, знервованість та ниючого чоловіка. Дістаю з пакета бутерброди і починаю їсти. Чоловік, відчувши всю несправедливість ситуації і розставивши пріоритети взявся їсти зі мною.
Так ми і стали командою. Спочатку щось коментували, жартували, потім фотографували все довкола, ділилися дивними риторичними питаннями, типу «чи то торф парує?!», або «чого це ті пташки так кинулися до дороги?!».
Дуже швидко пройшли десь два села.
Перше село, в якому ми нарешті побачили людей і змогли дізнатися назву, це було Дерно. До речі, за всю дорогу лише в кількох кілометрах від Олики була одна єдина розвилка, де я махнула навмання рукою вліво – і так ми і пішли.
Десь ще в Дерно через кожні 50 метрів стояли черешні. І жовті, і червоні, і бурі, і чорні. Ми ними ласували з кожного дерева, заповнювали кармани і в дорозі до іншої черешні їли попередні.
Десь в 6 годин ранку ми ще не пройшли й половини шляху. Потім чергувалися села з полями. Вперше побачила справжній хутір. Там була лише одна хатка, яка лицем до нас виглядала дуже гарно, а от коли ми її обійшли трохи, виявилося, що з іншого боку стоять євровікна, пінопластом оббиті стіни і поруч з конем – автомобіль.
Наступне село, в якому ми поцікавилися де ми, називалося Дідичі. Дізнавшись назву чоловік одразу вигадав історію, що дідичани вже дуже багато років ворогують з оличанами. І що його дід був оличанином, а одже дідичани йому вороги. Відтак, лютував і звинувачував дідичан в крадіжці всього, що тільки знаходив на дорозі. За цими жартами ми досить швидко пройшли село. Здивувала величезна кількість коней. Вони паслися в полях і біля дворів, деяких хазяї якраз вели на пасовище.
Побачивши табличку з написом Олика, чоловік одразу звернув мою увагу на зміну клімату і загального настрою, це було в продовження теми ворожби між оличанами і дідичанами. Сфотографувавшись біля знака, вирішили попити кави. Далеко йти не довелося. Через дві хвилини ми вже роздивлялись як нічийне пиво повільно витікає через горло пляшки на підвіконні магазину. Поки пили каву проїхало десь шість підвод, ще й з номерними знаками.
Населення Олики — 3 127 осіб.
В центрі міста збереглося багато будівель початку 19 століття. Новобудов майже нема.
Пішли ми спочатку до колегіального костелу Святої Трійці. Це римо-католицький парафіяльний костел, пам’ятка сакральної архітектури в Україні Першої половини 17 століття. Зі скульптурного декору стає ясно, що це бароко. Гугл потім підтвердив ці здогади.
На воротах висів здоровенний замок. Схоже, що він вже давно зачинений. Якщо цікаво дізнатися більше про костел Святої Трійці дивіться статтю в Вікіпедії.
Біля костелу – дзвіниця з п’яти пілонів. Поки ми на неї дивилися до нас підійшов чолов’яга і запропонував за невелику суму провести нас по всіх цікавинках села. Що подивитись – ми і самі знали, а перспектива слухати якогось нудняка не вражала, тож ми з розумним виразом пішли хтозна куди. Ішли якимись дивними шляхами, вилізли на круту гору і потрапили до покинутої частини замку, що впродовж століть належав родині Радзивіллів.
Засновником мурованого замку був князь Микола Радзивілл «Чорний» у 16 столітті. Будівництво замку було розпочато за князювання Миколи Радзивілла Чорного близько 1564 р.; очевидно, не закінчено за його життя (помер 1565 р.). Незважаючи на високу обороноздатність новозведеного замку, роботи з його укріплення та розбудови тривали.
Тільки в 1640 р. за сприяння Альбрехта Станіслава Радзивілла було завершено реконструкцію замку. Протягом наступних 50 років (1591–1648 рр.) замок витримав декілька облог і встояв, незважаючи на пошкодження.
Сучасна територія замку займає 2,7 гектари.
Спочатку фотографували крізь віконне скло, потім все ж таки вирішили залізти всередину. Вхід до більшої частини був забитий дошками, тому походили по одній кімнатці, повражалися і вирішили влаштувати фотосесію. Вилізли назад, обійшли замок і продовжили фотографуватися й на фоні стін і у всіх коридорах, потім знайшли завалену частину, спустилися в якісь чарівні місця і покинуті напівзавалені темні кімнати. 
Нахапалися вражень… та для мене це був не кінець емоційної піднесеності. Вийшовши через головні ворота, чоловік вказав мені пальцем вліво на табличку. Звичайно, над меншими завжди приємно пожартувати – у приміщеннях замку розташовується Волинська обласна психіатрична лікарня № 2.
Помітили у Олиці ще один храм – це православна церква Святої Трійці. Належить до Ківерцівського благочиння Волинської єпархії УПЦ МП. Храм, збудований у 1886 році, замість знищеного пожежею у 1871 році попереднього храму. Є пам’яткою архітектури місцевого значення.
Куди не глянь повсюди коні. І, до речі, чим ближче до центру, тим самостійніші.
А ще в селищі є дуже древнє польське кладовище. Але, нажаль, більшість пам’ятників — понищено. Спершу – старі муровані, ще радзвиллівські ворота з парканом. В глибині цвинтаря – ребра каплиці. Чоловік одразу вигадує, що це склеп де ховали ксьондзів. Гугл же підказав, що це «руїни каплиці на честь коханої польського короля».
Як пише Олена Лівіцька в «Волинській газеті»: «На стінах – залишки фарби, ліплених карнизів. Віконниці поросли мохом. Видно, якщо і були тут коли останки, то їх давно розграбували. Всередині котловани вже й лозами поросли. Руїна, словом. В оточенні інших руїн таке собі кладовище сорому, де під наспіх розритими склепами, поваленими пам’ятниками, каплицею «розписаною» написами типу «Я люблю тебе, Саша» та свастиками, поховали гідність, людяність, елементарну здатність шанувати пам’ять предків, що мала б нас, українців сьогодення, відрізняти від аборигенів племені…».
Крізь старе польське кладовище стежкою щодня курсують школярі (трохи далі – місцева школа). Навпроти кладовища – базар. Навіть на базарі, який цього дня не працював, поважно прогулювалося трійка коней.
Доїхати до Олики можна як із Луцька, так із Рівного, відстань практично одна і та ж. Час на дорогу займе від 30 хвилин до години. Варто пам’ятати, що прямі маршрутки до цієї Волинської загадки їздять не так часто.
Автор: Надія ФЕДЦОВА
