Нарешті випала можливість на кілька днів поїхати з міста. Питання куди не стояло в площині невідомості: вже давно вабило загадкове місто на воді — Вилкове, де живе не меш таємничий народ — липовани, старообрядці, які не згодилися з церковною реформою православної церкви1651 року за часів патріарха Никона, за що їх жорстоко переслідували і навіть спалювали живцем у зрубах, але вони так і не скорилися, воліючи їхати світ за очі, аби дотримуватися предківських обрядів, започаткованих від Хрещення Русі. Особливі гоніння на них були у петровські часи, через що вони масово покидали Росію й розселялися на малолюдних землях. На півночі старообрядців називали кергачами, а на півдні — липованами. Південні старовіри селилися в Румунії, Молдові, частково Болгарії, а також Україні, зокрема на безлюдних островах дельти Дунаю. Наразі більшість українських липованів проживає у Вилковому та сусідньому місті Кілії. Сьогодні ніхто точне не скаже яку кількість представляє цей народ, за одними даними — до 40 тисяч осіб, за іншими — до 100 тис. Столицею усіх липованів можна вважати Бухарест, де вони видають власну газету «Зори» та журнал «Китеж-град», наклади видань по 5 тисяч примірників…
Колись острови в дельті Дунаю були своєрідним краєм світу, куди було важко дістатися, а ще там означено символічний «Нульовий кілометр», край моря, там Дунай зливається з морськими водами; й де у пташиному царстві живуть небачені в наших краях рожеві пелікани, а ще лебеді, чаплі, а скільки риби!.. Читав що колись зловили білугу вагою до тонни…
Сьогодні липованське місто Вилкове не здається краєм світу, бо його не треба шукати в непрохідних очеретяних нетрях, затоплених водою, до нього прокладено автошлях і називають Вилкове дунайською Венецією, а корови там плавають на човнах, і нерідко їх перевозять на пасовиська штурмани-бабусі. Венеція…Гондольєри, серенади, але не тільки це кликало в дорогу. Пригадувалося рідне село над маленькою річкою, якесь світле свято та радісний сільський оркестр: дядьки вигравали на кларнеті, гармошці й бубні, звучало незабутнє соло на гребінці, зубці якої закривалися папірцем, виходили дивні звуки. А ще лунали душевні пісні, а коли дядьки «грянули» «Ухо-дім за-втра в морє…», здавалося, що от-от і попливе дерев’яна хата головного музиканта Рейгана (так його кликали позаочі, позаяк дядько мав прізвище Ригін), і думалося, що уся команда, й в тому числі я, ще «пацан», нарешті потрапимо в заморські сонячні країни, які я бачив лише на картинах. Так мені тоді мріялося, але я знав, якби на річці й з’явився човен — на ньому нікуди не доплисти: річка була маленькою й «судноплавною» лише для гусей та качок. Отже, до Вилкового мене кликала велика ріка, й оскільки місто стояло на воді, уявляв, як плистиму поміж вулицями на човні, а ще сподівався там зустріти такий же веселий оркестр, як у дитинстві…
І я став збиратися до Вилкового, думаючи як до нього доїхати: можна спочатку дістатися до Одеси, але це не дуже зручно: треба буде робити пересадку, а потім знову паритися близько п’яти годин у автобусі; на своє щастя знайшов у Інтернеті прямий маршрут «Київ-Вилкове», автобус відчалював увечері, а прибував зранку, прекрасно, як швидко може збутися мрія — лише одна ніч в дорозі… Але чи будуть квитки, адже бажаючих побачити дунайську Венецію, та ще й влітку може виявитися чимало… Однак мої хвилювання виявилися марними. Охочих їхати до міста на воді було не багато, та й мій настрій Колумба дещо згаснув, коли запитав водія, о котрій годині прибудемо до Вилкового і почув у відповідь: «дарога туда— во!.. па самій пояс!..» Я подумав, що Вилкове, мабуть, затопило, запитую про це водія. Він світиться посмішкою, як місяць-молодик, і каже, що на дорозі по пояс — ями… Ого!.. Але хіба до цього звикати, я ж не якийсь інтурист.
Дванадцять годин у дорозі минали марудно: не тішили одноманітні пейзажі: спочатку невеличкі ліси, потім пагорбистий степ, лише інколи магічним вікном десь зблискувала водойма. Першим великим містом, яке прийняло нас в обійми нічних вогнів з мригаючими вогниками хитрих вивісок, була Одеса, а ще я побачив багато відкритих вікон, через них поривалися на вулицю гардини, наче крила велетенських птахів… Що ж, літо було спекотне. Ще запам’ятався Бєлгород-Дністровський, напроти автостанції якого сіріло кафе, стилізоване під фортецю, а вдосвіта, коли вийшли на станції якогось містечка, то на лавочці почув, як розмовляють на тюркському наріччі якісь хлопці, я запитав у них, куди ми приїхали, виявилося в Татарбунари, і мене наче вразило струмом, й користуючись п’ятихвилинною стоянкою автобуса, вирішую хоч трохи пройтися, щоб розгледіти це містечко, в якому бував молодий Пушкін під час південного заслання, і де Поет, за свідченням хроністів, з`їв на сніданок курку й написав вірш про Овідія, який свого часу також був засланий на цей край світу римською владою. Від Татарбунарів — недалеко й до Вилкового…
Однак невдовзі автобус чомусь зупинився, не доїхавши до міста. З’ясувалося: нас мають пересадити на транспорт меншого масштабу, «Спринтер»; водій великогабаритного «Мерседеса», мабуть, боявся дорогою до Вилкового загубити колеса. І його побоювання не були марними, бо на цій дорозі, наче закінчувалася радянська влада, ніби її тут бомбила ворожа авіація, залишивши вибоїни та ями, в яких би і сам дідько поламав копито. Але ми їдемо… Обіч шосе — безмежне зелене море очерету, який в цих краях і будівельний матеріал, і паливо, а ще його молодими пагонами годують худобу ; несподівано постає сосновий гайок, але сосни, навіть старі — усі приземисті, здається, що в такому низькорослому лісі неодмінно мешкають гноми чи гобліни. Очерети все дужче наступають на дорогу, місцями зблискує вода, я з нетерпінням поїдаю очима краєвиди цього червневого ранку, бо хочу побачити Дунайські гирла, однак… І от, нарешті, очерет розступився, сяйнувши сріблом невеликої затоки, на якій — це ж треба! Разом плавали лебеді й пелікани, а чаплі, ніби міряли своїми худими «чапами» водойму, допитливо заглядаючи за кожну очеретину. Однак більше такої ідилії побачити не вдалося…
Незабаром ми прибули до Вилкового, однак — жодного гондольєра на човні, але втішаю себе, можливо, автобус йде суходолом, тож, коли він гальмує, я нетерпляче пориваюся на вулицю, вдивляючись у довкілля: бачу маленьку автостанцію над якою зблискують куполи величного храму, подумалося: «місто маленьке, а церква велика»; впадають в око будинки, такого собі, селюкуватого вигляду, але з високими дахами, схожими на піраміди, і поруч — жодної водойми, а я уявляв, що попливу зараз човном вулицями міста. Від розчарування спиняюся, до мене підходить якийсь чолов’яга велетенської статури, мабуть, абориген – липованин і цікавиться: до кого приїхав, дуже дивується, почувши, що не знаю, аж на його широкому чолі хвильками вирізьблюється кілька зморщок, наче в унісон напруги усіх його звивин: «нє знаєте до каво приєхалі в Вілково?», і каже це з такою інтонацією, аж згадалася пісня, як папуаси з’їли мандрівника Кука. Я вирішив не видавати свою розгубленість і спитав, де в місті знаходяться готелі, у відповідь почув, що за поворотом на центральній вулиці, подякувавши іду. За хвилину – другу помічаю міський ринок, і хоч була сьома година ранку, але ворота — відчинені, щоправда, продавців — більше, ніж покупців. У епіцентрі ринку, на круглій, як кам’яне колесо, величезній полиці впіймана риба чекала своєї лихої долі: ще живі коропи жадібно ловили зябрами повітря, тлусті соми, опустивши довгі вуса, ніби прохали, хто дасть за них більше, лише до всього байдужими виглядали жирненькі дунайські оселедці, яких тут продавали найбільше; а щуки, підвішені на верхніх «поверхах» з розчепіреними пащеками, здавалося, могли вмить відтяпати вам пальця. Риби тут було — ого-го!.. Я відразу купую дві щуки, довжиною по лікоть — всього по двадцять гривень за кожну. Однак на всю іншу рибенцію ціни кусалися, навіть за невеличкі копчені дунайські оселедці довелося викладати по десять гривень за штуку. «Ловлячи» в торгових рядах рибку, розпитую продавчинь про місто, дізнаюся чимало цікавого.
Виявляється, усі канали Вилкового виходять до Дунаю, їх називають єриками, кілька єриків знаходиться в центральній частині міста, але їх вже давно ніхто не чистить, тож і човни там не плавають. О так от, все відрізнялося від інформації в рекламних проспектах у Інтернеті — Венеція виявилася липовою, радувало лише те, що в місті, дійсно, жили липовани, самобутній народ із своїми традиціями, історією, легендами…
Купивши риби, подумав, що не завадило б ще придбати домашнього сиру, ага, ось і він на полиці в однієї бабусі, та як тільки підійшов до неї — став, як укопаний від її погляду: у темних очах літньої жінки був якийсь затаєний страх, здавалося, ще мить — і бабуся чкурне в очерет, або вихопить пістоля.
А от наступна продавчиня, яка торгувала оселедцями й сомами виявилися миловидною та говіркою, я дуже радію можливості поспілкуватися, тож з цікавістю розглядаю її, адже переді мною справжня липованка, та нічого особливого — ні в одежі, ні в рисах обличчя не бачу. Русява й усміхнена, про таких кажуть: «кров з молоком» жіночка охоче розповідає про місто, каже, що в старій частині ще збереглися судноплавні єрики, там можна домовитися в приватному порядку, щоб поплавати дунайськими гирлами, година такої мандрівки на човні — 150- 200 грн., ( літо 2010р.), а ще під час подорожі можна замовити юшку, яку зварять на одному з островів; юшку липовани готують, як мінімум із трьох або семи сортів риби, і яку не їдять ложками! Але про це — пізніше; човни вилківці теж називають по-особливому: каюками, а по нашому то каюк означає кінець, яке багатозначне слово; що цікаво, на весла тут кажуть бабайки, наче Бабай, яким лякають дітей, плаває разом з липованами.
Мандруючи ринком, почув ще кілька цікавих слів, як от, макал (мак), симпатична жіночка, щічки якої були, мов червонобоке яблучко, почастувала мене популярним вином аборигенів, яке називають «новак», це щось на зразок, як у нас «первак», тільки цей напій із винограду сорту Ізабелли й з кислуватим присмаком немає й 18 градусів, так от, ця жіночка розповідала, що колись канали Вилкового були такими чистими, що в них росли лілії, які під водою цвіли, як макал (мак), і що вони, як були малими, їх їли; а от що означає слово липовани, чіткої відповіді не почув ні од кого. Версій кілька: начеб цей народ малював ікони на липових дощечках, а ще ходив у липових личаках, та переважна більшість говорять, що назва пішла від монаха-проповідника Пилипа, паству якого почали прозивати пилипонами, згодом слово трансформувалося в липовани.
Розглядаючи на ринку обличчя продавців і покупців, не можу вловити якісь особливі риси, незважаючи на те що Вилкове знаходиться неподалік Румунії та Молдови, смуглявих людей зустрічаю мало, натомість русяві й з білоруським акцентом, дивина: де взялися сябри на Дунаї? Однак глибше знайомлячись з історією краю, зрозумів, що у липованському «тісті» замішаний цілий словянський інтернаціонал, адже з російськими старообрядцями змішувалися й донські козаки, які переселилися сюди після невдалого булавінського повстання (1707-1709 рр.), а відважні запорожці заклали в цих краях нову Задунайську січ, а скільки сюди в пошуках щастя прибилося представників інших народів — ніхто не скаже точно, одначе й білоруси в Вилковому — не рідкість, я зустрів навіть одразу двох бабусь-сябрувок в яких купував полуницю й гарбузове насіння. А от щодо липованської мови, то я чув ніщо інше як давньоруський акцент і лексику, ах, які перли: « Что ти мінє саламуріш» (дуриш голову), або «упав жєгом»чи «лєг лоском» (ліг відпочивати), а от радянську владу липовани й досі називають не інакше: як «фунція червівая», а на лінивих людей кажуть: «тюлюлюй», може, так їх порівнюють з тюленями; а от занадто балакучих жінок дражнять «каяфами», неакуратних чи нерадивих називають «лямками, лєпами, лахудрами». Попри мовні відмінності усі жителі Вилкового на цибулю кажуть однаково. А ще у Вилковому всі вміють ходити по воді, хоча й не апостоли, бо як же інакше триматися свого обійстя, коли паводок. Тож на багатьох вуличках над водою старенькі дощаті кладочки, на цих вузьких тротуарах важко розминутися вдвох, однак навіть п’яненькі липовани рідко падають у воду, бо навчилися хитатися не з боку в бік, а вперед-назад. Ледь не біля кожної кладочки прив’язані човни, ними дістаються до школи чи лікарні, а інколи в них і народжують, або ж відправляють у останню путь померлих. Тут усі, старі й малі, вміють вправлятися з веслами; усе місто помережане єриками, своєрідними окопами від захисту водної стихії, загальна протяжність каналів — 98 кілометрів! Однак повторюся, переважна більшість єриків сьогодні не судноплавна.
Вилківський ринок дуже потішив, я тут збагатився не лише продуктами, а дізнався стільки цікавого! Однак дошкуляло інше, я ледь випитав кілька адрес, де можна було винайняти кімнату, але ніхто мені так і не сказав якою буде вартість. А от в Криму, ще на під’їзді до вокзалу, у ваші вагони заходять квартирні брокери, пропонуючи житло на будь-який статок, а на вокзалах, квартирних пропозицій — море… У Вилковому квартирне питання, наче за сімома замками.
Іду центральною вулицею, думаючи, як добре що не приїхав сюди весною: казали під час повені на центральній вулиці стояла вода і всі ходили в гумових чоботях. На цій вулиці не багато високих будинків, але магазинів — достатньо, я навіть побачив один ресторан і кілька кафе, однак у центральному готелі вільних місць не виявилося, й мене направили до старого. Дорогою зустрів пам’ятник Леніну і Рибаку, вилківці кажуть, що лише вони не вживають домашнє вино «новак», а ще запримітив музей у великому, як для цього міста, Будинку культури. Вирішую неодмінно піти туди, й побільше дізнатися про липованів.
Однак пошуки старого готелю виявилися тривалими, проходячи повз нього кілька разів, шукав його знову, доки хтось з перехожих не тицьнув пальцем на хату «похилого віку», такий незвичний архітектурний ансамбль готелю й збивав мене з пантелику, та все ж одразу поселитися не вдалося. Тіточка-адміністратор, оглянувши мене з ніг до голови порадила пройти трохи далі, до так званого морського готелю, мовляв, там є всі зручності, та й коштує ліжко в номері — недорого, всього 65 гривень за добу. Але й там готель виявився заселений, тож мені знову довелося повернутися в старий.
Це був дивний готель, мабуть, переобладнаний ще в часи розкуркулення, однак тішило що його стіни, як сказала господарка, були з очерету й обмазані глиною, чи правильніше дунайським мулом, що ж, екологічно, от лишень біда, що в кранах не було води, і це в дунайській Венеції!!!
А ще в місті — жодного газопроводу! Взимку будинки опалюються дровами чи вугіллям, а колись — очеретом. До речі, жителі самі вирощують собі паливо, садячи на берегах єриків саджанці осокорів чи інших дерев.
Щодо готельних зручностей, а точніше незручностей, то в коридорі в кількох відрах стояла вода й були раковини для умивання, туалет був на вулиці, а ворота зачинялися на вузлик! Ви здивовані? Але мене це дуже потішило, коли зав’язуючи вхідні ворота поліетиленовою стрічкою, подумав: ну, в якому місті таке можливо?
Зате міський музей у Вилковому виявився на висоті історії, такий собі дунайський Лувр: тут було багато картин з краєвидами Вилкового, старожитності, й навіть стояло чимале судно з вітрилом, на чорному просмоленому боці якого було написано «ДУНАВЕЦЬ»; а ще вражала батарея старовинних гармат різного калібру, й здавалося, що вона була готовою до бою; дивували старовинні щити, схожі до тих, які бачив у фільмі «Троя», мечі й шаблі, предмети побуту, книги, монети…У музеї можна було побачити Вилкове, як в історичній, так і сучасній проекції, втіленій на картинах. Окрім цього, директор музею Олександр Анатолійович Шаронов, за покликанням історик і живописець (це його полотна прикрашали стіни), був справжнім патріотом Бессарабії, так раніше називали цей край; саме його стараннями й організовано музей, який є його приватною власністю. Шаронов показав мені старовинні карти й книги, експонати, зауваживши що раніше в Бессарабії жило чимало етносів: елліни і римляни, готи, а липовани — й досі, однак і він не назвав точного походження назви народу.
Я дізнався, що колись у місті було чотири заводи, тепер навіть найбільші –судноремонтний та рибопереробний – не працюють, що липовани й досі дотримуються давньоруських традицій старого церковного обряду, що в Вилковому, в якому мешкає десь близько 10 тисяч населення, проживає 70 відсотків цього народу, і що липовани все більше асимілюються з іншими, а от раніше змішані шлюби були під забороною, через що нерідко виникали сутички й ходили «стінка на стінку»; у місті є два великі липованські храми: Різдва Богородиці і Миколаївський. Липовани ще й досі пам’ятають давньоруський церковний спів за крюківською системою письма; найстаріші ходять на церковну службу в сорочках на випуск, підв’язуються вишитими пасками з кольоровими китицями, якби відмежовуючи праведне від грішного, а ще перебирають чотки, по-їхньому «лєстовкі», якби «лєснічкі» до Бога; колись вранці і ввечері сумлінні липовани робили по сімсот поклонів, однак сьогодні далеко не всі липовани носять бороди. А от на могилах вони ставлять хрести в ногах покійників, зазвичай дерев’яні: за їхнім віруванням — так буде легше з хрестами йти на той світ. Споконвіку цей народ займається рибальством, косінням очерету, який сьогодні йде на імпорт, а ще садівництвом і городництвом — тут щедра земля, наче поцілована Богом. Липовани вирощують всю городину, а в садах не менше сорока видів яблук, з виноградних сортів панує Ізабелла й «новак», схожий смаком на неї, а ще тут родить інжир. Липовани не користуються добривами, а дунайським мулом, у боротьбі зі шкідниками садів замість хімікатів — відварами чорного перцю, часнику, картопляного бадилля, подрібнених помідорів. Вони також винайшли оригінальний засіб і від зазіхань колорадського жука — садять в міжряддях чорнобривці, кажуть: допомагає.
Оригінальна своїми традиціям і липованська архітектура, підвалини старих будинків ще й досі посипаються морськими черепашками, які мають захищати стіни від брудних бризків, коли йде дощ, а також від сирості. У старих будинках, один із них зберігся неподалік церкви Різдва Богородиці — вузькі, наче бійниці вікна, такі шибки були характерними для неспокійного минулого, в старих будинках — стіни з очерету, вплетеного в дерев’яний, частіше акацієвий, каркас, який обмазувався глинистим дунайським мулом, нерідко такі стіни під час повеней розмокали, тоді «штукатурку» оббивали сокирою, а коли хата підсихала, її знову мазали, через що й досі на липованських жінок кажуть мазурки. Своєрідна архітектура липованських храмів — вони нагадують ковчеги, і це не дивно, адже народ все життя бореться з водою…
День був сонячним, однак повітря тиснуло передгроззям, це трохи засмучувало мене, бо від дощів у Вилковому можна чекати чого завгодно, навіть потопу, тож кваплюся потрапити на дунайський пляж , тим паче, що збуджує далекий запах моря, яке цього дощового літа значно наблизилося до міста по гирлах, і його води були на відстані кількох кілометрів. Зрештою, я вже знаю, що можна поїхати на справжнє морське узбережжя до Приморська, це близько шести кілометрів від Вилкового, оскільки на «Нульовий кілометр», себто край моря, маю вирушити тільки завтра, позаяк вже проґавив екскурсію, бо якщо податися туди з кимось із місцевих човнярів, то доведеться викласти 600 гривень, а завтра, долучившись до екскурсії,— 200. Різниця — відчутна… Однак знову сідати на колеса, після дванадцяти годин проведених у автобусі, не хочеться, тож вирішую пляжувати у Вилковому. Однак, не тут се було…
Мандрую містом в пошуках пляжної території, милуючись самобутніми вуличками: природа тут була скупою на соснові бори чи березові гаї, я не зустрів жодного царя-дуба, або княгині сосни, здебільшого верби й очерет, і, звичайно,— сади. Час від часу поглядаю на дахи – піраміди, на верхівках яких стриміли маленькі димарі (по місцевому буджаки), димарі нагадують недопалки цигарок; побував на кількох єриках, береги яких були порослі верболозом, а ще «розсипами» кольорових квітів-дзвіночків, здавалося, от-от і забринить якась мелодія й з трави вийде співаючий хор ельфів. Прогулюючись містом, забрів на один з єриків у намаганні побачити хоча б когось на човні, але натомість — жіночки ловили карасиків, як на забаву, на це поглядав один з чоловіків, видно «матьорий» рибалка, який витяг з Дунаю не одну тонну риби; я попрохав вудочку теж, мені не відмовили — й таки зловив карасика, відчувши дивну радість, наче впіймав золоту рибку. А все таки кльово, коли прямо за парканом власного дому можна порибалити… Подякувавши дунайським газдам, зауважив про себе: саме доброзичливість була основним скарбом цього міста, а не порівнювання із Венецією, однак «цивілізація» вже добиралася й сюди.
Шукаючи місце для купання, зрозумів ще одну особливість міста – тут важко знайти пляж в класичному розумінні — піщаний, чи порослий травичкою берег, як правило, тут купаються прямо з кладочок, до яких швартуються човни, але й такі «дерев’яні» пляжі не так просто знайти, мені вказали на один з них, аж в районі порту. Вгледівши на краю кладочки якогось чоловіка, який покрикував на малого, котрий купався поруч, запитав не приховуючи іронії: «це що ваш центральний пляж?», а у відповідь: «Ти аткуда такой нарісовался?..» З такою агресією в голосі, явно, був не липованин (незнайомець і справді проживав у Керчі), однак почувши, що я — з Києва, чи може оцінивши мою фігуру, за мить примирливо запропонував пива, й попередив про небезпеку дунайської течії, яка забрала не одне життя, мовляв, тут на березі — не один пам’ятник: «дєржись пабліже пірса».
Неквапно роздягаюся, дивлюся на дунайську воду, яка мов скло старої пляшки. І хоч тіло квапиться остудитися, але я чомусь «гальмую», затримуючись на краєчку кладочки, думаючи: «яку силу-силену таємниць приховує вода, «але риба мовчить», а ще думається, що завжди перед тим, як поринути в воду, майже завжди відчуваю якусь тривогу перед невідомістю, адже не дай Бог пірнув — і все!.. Залишилися на кладочці тільки шорти з теніскою, або ж навпаки, вийшов з води — а на кладочці від твоїх речей вже й слід прохолов, й ти лише в одних «труселях» ідеш містом, сушачи голову: як же дістатися до Києва. Однак на кладочці вже не було нікого — і я з розгону пірнаю в Дунай, тіло пронизує холодна хвиля — «у -ух!..» Випливши на поверхню, відразу пригадав усі пісні про Дунай, збагнувши чому в них милі-чорнобриві погрожували своїм коханим втопитися саме в цій річці, але я вирішив спробувати силу течії й пливу за нею, і навіть не зчувся, як дерев’яна кладочка стала далекою, пливу до неї, і тепер відчуваю який сильний Дунай, що протікає через десять країн Європи, хоч би не занесло мене на «Нульовий кілометр»; за мною спостерігають якісь чоловіки з човна, це мене втішає, хоч можна покликати на допомогу. Слава Богу, допливаю сам…
Вечір в «Липованії» був тихим, який несподівано підірвав грім дискотеки, мабуть, такому відлунню допомагали водойми, які розносили звуки урбанізовано-здебілізованої музики. Подумалося: як з цим миряться старовіри-липовани, але небо цієї ночі таки не змирилося з дискотекою, пославши такі громи, наче в горі йшла битва титанів, що розколювали простір залповими канонадами , зблискуючи в вікнах вогнистими спалахами шаленства й люті, а потім у небесах, наче прорвало всі греблі й пішов такий шквальний дощ, що вночі мені наснилася липованська церква та Ноїв ковчег: як до нас на борт просилися лебеді й пелікани, а ми наче пливли не на край моря, до «Нульового кілометру», а на край світу, який виднівся коло горизонту маленьким острівцем на трьох китах, і на якому було всього два дерева, але це ж треба, це були дві липи що росли в моєму дворі! Був час їхнього цвітіння, гула бджолина симфонія, однак бджоли не знали куди летіти й все кружляли над деревами, здавалося, ще мить — і вони кинуться на людей, я прокидаюся, думаючи: « і чого наснилися липи, наче вони покликали мене до липованів…»
Слава Богу, ранок виявився сонячним і привітним, місто здавалося викупаним і очищеним. Десь за годину я вже був на борту катера, який відчалив у напрямку «Нульового кілометра», симпатична екскурсоводка повідомляє, що плисти туди шістнадцять кілометрів, а наша мандрівка триватиме чотири години, і що ми двічі виходитимемо на берег: один раз на острові, другий — «Нульовому кілометрі». На одному з островів нас зустріли липовани й почастували юшкою та вином, яку ми їли без ложок! Юшка була приготовлена із трьох видів риби, спочатку нам під винце подали великі шматки риби з картоплею та морквою, що варилися в юшці, ну а «рибу, птицю і молодицю», самі розумієте, беруть руками. До рибки також подали саламур, подрібнений часник із перчиком, розбавлений рибним наваром, а саму юшку ми смакували, попиваючи з горняток, а ще в древніх самоварах, які закипали на вуглинах, нам приготували духмяний чай на травах в прикуску з медом — смакота, та ще в компанії юних фігуристок і їхніх мамаш із Курська: так трапилося, що я в цьому симпатичному товаристві був одним чоловіком й оточений, як ніколи, жіночою увагою; мене щедро частували соковитими шматками риби й наливали багато вина, а ще жартували, що я робитиму з ними усіма, коли не заведеться наш катер, і ми залишимося на острові ночувати, але наш кораблик поплив…
Ми вже були далеко від берега, але хвиля так і не збиралася змінювати свого пісочного кольору. Екскурсовод пояснює, що річка — одна з найбільших в світі, її довжина — дві тисячі сімсот кілометрів, тож вода Дунаю не може бути чистою, особливо в дельті, де гирла несуть намулу берегів. Зате вода ріки багата на рибу, її люблять птахи, причому, рожеві пелікани ловлять рибу на нашому боці, а гніздяться й виводять потомство в Румунії, й екскурсовод показує, що на тому боці — Румунія, ще вона каже що пелікан одразу може проковтнути рибину до шести кілограм, але найненаситнішими є баклани (птахи схожі на чайок, тільки чорніші), вони з’їдають за день риби у тричі більше власної ваги. Цікаво, як в такому «царстві-государстві» прижилися аристократи-лебеді, білі зграйки яких було видно під тремтливими стінами очеретів, і раптом в небі забіліли крила, прямо на нас летів пелікан, дзьоб, як кинджал, за ним з’явився другий, може вони друзі? Пелікани пролітають мимо нас, ех, шкода що не вдалося їх сфотографувати зблизька…
Ми проминули не один острів, що вабили до себе, наче магніт, їх охороняв зеленими списами височезний очерет, а ще над водою було багато верб, які нагадували жінок із розплетеними косами, або міфічні божества, в дуплах яких, здавалося, жили Русалки. А біля одного з островів ми зустріли над водою липованську старовинну ікону Богоматері, встановлену прямо на березі — увесь цей край здавався божим храмом, а ще, як сказала екскурсовод, тут справжнє вербове царство — сім видів верби, що це дуже корисне дерево, що з вербової кори навіть добувають речовину для аспірину…
Нічим особливим від цього очеретяно- вербового ландшафту не виділявся і «Нульовий кілометр», а мені уявлялося що побачу тут грізні скелясті пороги, які були на Дніпрі, що Дунай тут буде ревучим, але він плавно зливався з морем, таким же плавним і піщаним був навколишній берег, багатий на «насякомих», які аж кишіли в піску, я б не позаздрив тому, хто відважився б тут прилягти на сонечку. Однак хоч і водна поверхня була спокійною, але приховувала настільки могутню течію, що тут заборонялося купатися. Милуюся водною могуттю, що зливалася з горизонтом, дивлячись на котрий важко було зрозуміти де починається море, воно здавалося безкінечним. Лише інколи живим сріблом зблискував гребінь хвилі, і мимовільно думалося, що от-от і вдарить хвостом один із трьох міфічних китів, на якому тримається Земля… А тім, всі квапилися до символічного знаку із металевим нулем, встановленому на березі, проходячи крізь який загадували бажання, я загадав також… Побувати на краю океану.
Автор: Валентин СОБЧУК
Гарно написано