У старшого сержанта Анатолія Свирида неспроста такий позивний, бо коли жахливого 19 січня 2015 року бойовики несподівано підірвали термінал й обломки стін посипалися на кіборгів, вони все одно не здавалися, повторюючи подвиг відважних спартанців, котрі малим числом зупинили цілу армію перського війська. Ворог також думав, що аеропорт боронить тисячі бійців, але їх було не більше сотні.
І все ж під час чергового перемир’я, схожого до маневрів з троянським конем, бойовики виносячи тіла вбитих, таємно замінували термінал. 19 січня пролунав перший вибух, тоді у кіборгів було лише 52 бійця, але вони не думали здаватися перед значно переважаючим ворогом, й кілька днів тримали оборону. Та хлопцям потрібна була підмога, закінчувалися боєприпаси, під обломками, після двох вибухів замінованих стін, було багато поранених, які стікали кров’ю й стогнали, в когось не було руки, в інших ніг. І це було найважче — чути стогони побратимів, які вмирали на очах, і їм не можна було чимось зарадити. А командування тим часом не квапилося послати підкріплення, а з’ясовувало в «паркетних» генералів, що робити в даній ситуації. Тоді Анатолій Свирид прийняв самостійне рішення, щоб врятувати поранених бійців, хоча й сам був уражений в ногу (20 осколків потім витягли лікарі). Але тоді, перемагаючи біль, він звівся на ноги та вийшов до бойовиків, намотавши на палицю білу тканину. І хоч бойовики прагнули розправи за те що кіборги захищалися, як оборонці Брестської фортеці й поклали чимало їхніх, особливо лютував один осетин-найманець, який вигукував: «Шчас будєм на кускі вас рєзат». Однак більшість бойовиків, дивлячись, на закривавленого Спартанця сказали: «Ви стікаєте кров’ю і не маєте боєприпасів, на що сподіваєтесь?..».
І все ж вороги з поваги до мужності кіборгів виявили милосердя, допомогли з під завалів витягнули поранених кіборгів — однак усіх відправили в полон. Анатолій Свирид разом з іншими бійцями був ув’язнений в підвалі Донецького СБУ. Його хотіли визволити двоє його товаришів і дружина, та їх також полонили. Слава богу, все обійшлося щасливо й вони всі вже на волі. Хоча за Анатолія бойовики просили 8 своїх військовополонених, та коли поранили одного з ф`юрерів ДНР Олександра Захарченка, й було проголошено масовий обмін – Анатолій попав в загальне число звільнених.
«Він ніколи не ховався за спини своїх хлопців»
Згадує Анатолій Свирид про нашого земляка, героя Максима Ридзанича, похованого 23 березня в Коцюбинському.
– Максим загинув, коли хотів надати допомогу своєму пораненому бійцю, — говорить Анатолій, — трагедія сталася 20-го березня під Донецьком. Він вижив під час багатьох запеклих штурмів аеропорту, й дуже шкода, що таке героїчне життя обірвалося під час перемир’я. Його підрозділ потрапив під обстріл диверсійної групи, ворожа куля залетіла під бронежилет й пробила хоробре серце командира взводу снайперів. З Максимом я познайомився під час вишколів в навчальному центрі Житомира, йому, як і мені, було 37 років. Нас здружили спільні інтереси, обоє колись служили в спецвійськах й носили крапові берети, він захоплювався спортом, був чемпіоном України з карате. Я теж мав здобутки в бійцівських видах спорту, зокрема боксі й самбо. Взагалі, з ним було про що поговорити, він закінчив два виші за спеціальностями геофізика-ядерника та юриста. А ще здобув успіхи в бізнесі, як директор охоронної фірми. Виховуючи трьох малолітніх дітей, Максим не підлягав обов’язковій мобілізації, та пішов не фронт добровольцем захищати свою країну. Якось під час однієї з бесід із журналістами він так пояснив свою позицію: «Росія візьме стільки, скільки ми їй віддамо. Мені треба воювати там, щоб тут було спокійно. Поки ми воюватимемо там, тут діти будуть ходити у школу».
Автор: Валентин СОБЧУК
