Ірпінський художник Василь Попель

В 1949 році в селі Торчин на Житомирщині народився відомий не тільки у Приірпінні, а й на всю країну живописець Василь Олександрович Попель. Поштовхом до малювання став сніговик, намальований мамою, Антоніною Іванівною ще в глибокому дитинстві художника. Спочатку маленький Василь перемальовував того сніговика, а з часом почав копіювати різні картинки з журналів, які мама приносила з бібліотеки, це були «Огонек», «Перець», «Україна».

У сьомому класі почав зображати оголених жінок в античному стилі.

Сусіди захоплювалися юним художником, а сільський маляр порекомендував йти учитися професії художника.

Так Василь і зробив: закінчивши восьмирічку поїхав до художнього технікуму в Києві. Проваливши вступні іспити через слабку підготовку, був змушений повернутися додому, але доля з ним не лукавила і попутником Василя виявився викладач Дніпропетровського художнього училища, який розгледів талант хлопця і запросив до себе на навчання. Закінчив Дніпропетровське училище Василь Попель у 1968 році.

З 1972 року живе і працює в Ірпені. Фактично прийшов сюди прямо з армії. Служив у Німеччині при Будинку офіцерів, де також був художником. «А коли прийшов час професію набувати, влаштувався на завод «Прогрес» художником-оформлювачем. Працював там ліпником-модельєром, дизайнером, ким тільки не працював», – розповідає пан Василь. На заводі було 16 цехів і на кожному свій художник. Коли хтось не справлявся, відправляли Василя. Працював художником по створенню малюнку для шпалер – робив шаблони для друку; робив матриці для друку на облицювальній плитці.

Приблизно в 90-92 роках почав по вечорах їздити на Андріївський узвіз, продавати свої картини.

«Майже кожний вечір їздив. Прийшов з роботи, схопив етюдник і пішов».

Одного разу за вечір продав три картини, отримав 500 рублів (тримісячна зарплата на заводі).

Чого тільки не пропонували Василю на роботі, навіть зробити директором цегельного заводу, аби тільки не йшов, але все марно. Вибір було зроблено. Він обрав займатися справою, до якої лежить серце.

Коли почав будуватися в Ірпені, а будівництво було розпочато саме із приміщення для виставки (2006–2008 роки), був вимушений звернутися до директора заводу – потрібна була цегла, а так як це був ще період процвітання бартеру і на заводі мали право 1% товару обміняти, от Василь Олександрович і потрапив під цей 1% – віддав 5-6 картин.

З часом на заводі поламалися останні шаблони, які вже не було кому робити.

«При радянській владі люди ходили на виставки було десь 12-14 павільйонів в Києві, а зараз тільки музеї: Український музей, Російський музей іще пару і Глобус і більш ніде.

На Андріївському узвозі звичайно багато картин можна побачити. Зараз художники віддають свої роботи продавцям. А як віддаси, то через місяць побачиш там з десяток своїх дублікатів. Потрібно спочатку каталог створити. Бо не докажеш, що це твої роботи» – розповідає Василь Попель про сучасні проблеми з якими стикається художник.

Натомість пан Василь відкрив власний салон з постійно діючою виставкою власних картин. Але і тут наштовхнувся на ряд проблем: якщо перевести виставку у статус приватної галереї, то тариф на електрику і газ буде втричі вищі, тому за документами Салон оформлено як літню кухню-сарай.

Відвідати виставку можна безкоштовно. Неподалік художня школа і вчителі не рідко приводять до салону своїх учнів. Продавати чужі картини юридично заборонено, для цього необхідно оформитись як приватний підприємець і сплачувати податки.

 Найменший портрет коштує чотири тисячі гривень, пейзажі і натюрморти – від 400 гривень. Пише олійними фарбами, бо вони не змінюють кольору.

На творчість живописця вплинули такі художники як Володимир Сидорук і Яків Калацюк, з якими він дружив.

Хотілося б на завершення підкреслити, що будівлю свого Салону Василь Попель виклав власними руками до останньої цеглини.

Салон знаходиться на розі вулиць Центральної і Давидчука (Московська).

Графік роботи: з вівторка по неділю з 10:00 до 14:00.

Автор: Надія ФЕДЦОВА