Один чолов’яга квадратно-гніздової статури відійшовши на пенсію в чині генерала (назвемо його за місцем нинішньої осідлості – Мужеловський), ніяк не міг змиритися з втратою цього поважного, а головне, керівного статусу. Оселившись на тихій вулиці на окраїні міста – наче спеціально для пенсіонерів – він став поводитися в своєму кутку як начальник всієї округи, всі жителі якої в його по-молодечому бурхливій уяві автоматично набули статусу йому підлеглих.
Одні люди на це реагували з посмішкою. «Ну, не вистачає чоловіку керівної посади», – усміхалися вони. Інших керівна роль пенсіонера з генеральськими замашками дратувала. «Йому хочеться не так порядок на вулиці навести, як покомандувати всіма», – підмічали люди. Мовляв, головне, як у молодості – не результат (власне, порядок), а сам процес (можливість покерувати). «Краще б він забув про своє генеральське минуле й вважав себе єфрейтором – наскільки б йому легше на світі жилося!», – влучно сказала про Мужеловського одна жіночка.
Але не в характері генерал-єфрейтора було прислухатися до чиїхось думок. Адже він вважав, що слухати треба тільки його, безперестанку згадуючи якою кількістю людей йому доводилося керувати ще за часів колишнього Союзу (на підтвердження чого він постійно має при собі кільканадцять перепусток та посвідчень засвідчених серпасто-молоткастими печатками). Тільки-от втратив на старість Мужеловський орієнтацію не тільки в часі, а й у просторі настільки, що вже видаються йому підлеглими всі пересічні громадяни – не залежно від віку, статі, походження й місця проживання.
Якось виїхавши до іншого міста на своєму авто він був змушений запитувати у перехожих, як добратися до потрібної йому вулиці. Підвернулася якась жіночка. На поставлене генеральським тоном запитання (як проїхати йому до потрібного місця?) та почала неквапом пригадувати: «Ось цією вулицею… чи, може, цією…». Не знала ж бо жіночка перед опинилася… «Ви так і скажіть, що не знаєте! А то, понімаєте, демагогію мені тут розводите!», – грізно гримнув генерал-єфрейтор на випадкову перехожу. Та аж оторопіла від такого повороту подій. Ще б пак, адже вигляд у Мужеловського був такий наче ця жіночка його підлегла, що не впоралася з якимось посадовим обов’язком.
Звісно, не всім подобалася така надміру керівна діяльність генерал-єфрейтора. Знайшлися й такі, що почали чинити йому спротив. Якісь молодики (з підпорядкованої Мужеловський самим собі вулиці) на знак протесту проти його діяльності почали переставляти з одного місця на інше бачки для сміття. Мужеловський постійно мобілізовував міську владу та її комунальні служби, аби повертати бачки на попереднє місце. Але молодики знову й знову ставили їх по-своєму. Якось ішов Мужеловський з собакою на повідку (у його пса також і порода, і розміри генеральські) повз ці бачки та побачив молодиків – принагідно дав наганяй за їхню протестно-пересувну діяльність. А потім вже іншим разом ішов повз тих молодиків без собаки – то вже вони дали Мужеловському такого наганяя, що той «Беркут» надумав викликати. Врешті-решт, у цьому протистоянні взяла гору молодість – бачки для сміття надовго «заякорилися» не там, де треба генерал-єфрейтору, цим самим завдаючи непоправної шкоди його статусу та авторитету.
Взагалі, «гвоздьом програми» життєдіяльності Мужеловського на теперішньому місці стала його громадська активність. Від неї не мають спокою всі органи влади – від місцевої до державної, а також суди, прокуратури, структури МВС всіх рівнів. Найцікавіше, що вся каша заварилася через банальну сусідську сварку за межу Мужеловського з сусідами. І завдяки його непосидючості та пробивним якостям через деякий час набула такого масштабу, що про відставного генерал-єфрейтора з вулиці на окраїні знало все місто, область і Київ.
Це не тільки тішило самолюбство, а й розігрівало азарт і вампірський апетит Мужеловського. Вступивши в затяжні епістолярні зносини з всеможливими владними та правоохоронними органами, він не одне відро «крові випив» у їхніх співробітників. Чим генерал-єфрейтор полюбляє вихвалятись показуючи, кого де тільки не зустріне знайомого, свої пронумеровані клунки з ділової перепискою, які де тільки можна тягає з собою. При цьому Мужеловський видає себе за якогось месію, який тільки те й робить, що безкорисливо допомагає людям. Тільки-от чомусь пафосні фрази генерал-єфрейтора про те, як він любить народ та піклується про нього, завжди закінчуються висловлюваним вже мінорним тоном розчаруванням у тому ж таки народі, який, виявляється, нікчемний і невдячний, оскільки ніяк не може усвідомити безкорисливого покликання й історичної місії Мужеловського.
Втім, воно й не дивно. Адже все його єство проявляється тільки-но генерал-єфрейтор після довгих поневірянь та набивань потрапляє на прийом в якийсь «високий» кабінет. Тоді головним питанням, яким він переймається, виявляється те саме, з чого ж все й розпочалося – сусідська сварка за межу. Чомусь він забуває глобальні плані, пов’язані з громадською діяльністю, яка на словах виходить далеко за межі його двору, вулиці і навіть міста. У душі чиновники іронізують та знущаються над відставним генерал-єфрейтором, і навіть мстять йому за попередній переляк – стільки був «бульок пустив», аби набитися на прийом до високого начальства, щоб потім втягнути його у свою суперечку за межу з сусідами. Відтак, чиновники спочатку злякавшись, а потім відчувши цю слабинку невгамовного пенсіонера, знову пускають Мужеловського по черговому колу бюрократичної писанини та оббивання порогів різних інстанцій.
А тому неначе цього й треба – для підживлення його непосидючості та чергових тем для розповідей про епістолярні та реальні зносини з заскорузлими мізками чиновників. Коли наш герой, що називається, входить в раш, розповідаючи про свою невтомну діяльність, то, виявляється, що тільки він і займається громадсько потрібною справою. Всі ж інші – або відстоюють «свої шкурні інтереси», або «бездєльніки», здатні тільки «язиками молоти» – в стонадцятий раз невтомно всім розповідає Мужеловський.
Особливо мені запам’ятався епатажний випад Мужеловського, коли він якось запросив мене до себе додому. Обставновка – з генеральним розмахом, про духовне також не забуто – на всіх стінах висять картини. Генерал-єфрейтор натхненно, голосом який не передбачає жодних сумнівів чи заперечень, переконує щодо їхньої неабиякої художньої цінності, а відтак і ринкової вартості. Й одразу, начебто між іншим, хоче виторгувати за могорич дві картини, які раніше бачив у мене. Мотивуючи їхню необхідність для його колекції тим, що саме вони йому підходять за розмірами – якраз під них місце на стіні залишилося.
Мою відмову продати картини «за могорич» генерал-єфрейтор пережив ще більш-менш спокійно. Але після чергової дози оковитої на мене чекала наступна нав’язкувата пропозиція, від якої, за задумом Мужеловського, я не міг відмовитися. Висловленню такої «доленосної» ідеї передувала відповідна підготовка. Чимала порція горілки – була тільки її прелюдією. Потім генерал-єфрейтор показав свій арсенал. Мисливський вінчестер та бойовий пістолет – як і належить справжньому генералу! І дозволи на зброю є – «все як полагається!». А ще Мужеловський вихваляючись демонстрував електрошокер. Наче Змій-Горинич чи слюсар-ремонтник з тріском висолоплюючи з нього язик (довший за свій) електричного розряду. При цьому його обличчя видавалося дикунським. Він наче старий Омелько Кайдаш (з класичного твору Нечуя-Левицького) воював з уявними ворогами, що засіли в кутку між рогачами та кочергами.
Далі з вуст Мужеловського підвищеним тоном йшов вже давно багатьом відомий словесний набір про «бездєльніків», які вміють тільки «язиками ляпати», і лише він, Мужеловський, справді ділом займається і т. д. і т. п. Тож після такої «артпідготовки» генерал-єфрейтор нарешті «вистрелив» проханням-пропозицією, від якої, за його задумом, у мене не було можливості відмовитися, а саме: за невтомну і невгамовну діяльність Мужеловського на багатьох фронтах та стратегічних напрямках громадського життя він захотів, аби я його ввів до складу редколегії газети «Зоря Приірпіння».
– Редколегія нічого не вирішує, існує формально, символічно. Присутність у списку членів редколегії не надає ніякісіньких переваг чи привілеїв, – вирішив таким чином «відшити» нав’язкуватого генерал-єфрейтора.
Такого вже облизня Мужеловський спокійно перенести не зміг. Після цього послідувала чергова порція самим собі накручених емоцій надміру бойового пенсіонера. Звичні загально-абстрактні випади, що він готовий стріляти тих, хто заважає йому в невгамовній діяльності, отримали конкретніші обриси, коли Мужеловський з єхидним навмисним підтекстом спробував, що називається, зіграти на моїх нервах. «У мене зброя поруч… у дворі собака… а ти не хочеш мене включити до редколегії», – про причинно-наслідкову залежність, а головне можливі наслідки цих «випадково» підібраних «деталей інтер’єру» мені належало здогадатися самому, й зробити потрібні Мужеловському висновки. «Як добре жити у таких умовах – нікого не треба боятися», – все ж таки я вирішив не здогадуватися.
І хто його знає чим і як би закінчився нестримний політ фантазії генерал-єфрейтора, якби не несподіваний тривожний телефонний дзвінок. Мужеловському повідомили про смерть його молодого племінника внаслідок серцевого нападу.
– А я ж йому говорив! А він мене не послухав!! От тепер і маєте наслідки!!! – висловлював свої емоції в трубку Мужеловський.
Як з’ясувалося, саме генерал-єфрейтор був влаштував хворого на серце, тепер вже померлого племінника, на лікування до «крутого» медичного закладу. А той чомусь звідти пішов. І ось тепер… «Ну, я висказав їм своє ФЕ!, – своєрідно висловлював «співчуття» за померлого родича Мужеловський, після розмови по телефону звертаючись вже до мене. – Він же такий, як і ти – 36 років було! Ще місяць тому сидів на цьому ж місці, де зараз ти!! От не послухав мене і бач!!!». Розчервонівшись, хоч підкурюй від нього, в’їдливим пронизливим поглядом свердлив мене співрозмовник, намагаючись вкарбувати мені у свідомість і підсвідомість: от що з тими буває, хто осмілюється не послухатися його – самого генерал-єфрейтора Мужеловського!!!
Так само він намагається зомбувати довірливих громадян, щоб втокмачити хоча б комусь у голову свою унікальну і видатну роль у громадському житті. З таким наміром, аби потім з настанням виборчої пори, йдучи назустріч побажанням трудящих ввіреної їм самим собі території, висунутися в депутати – раптом вдасться «проскочити». Тільки в такому разі потім не варто нам дивуватися, що «народні обранці», знявши личину, виявляються виродками, які на прихватизованих землях влаштовують полювання на людей.
Автор: Олександр НАКАЗНЕНКО
