13 грудня 1991 року було створено Федерацію футболу України. Ясна річ, що історія цієї гри в нашій країні значно довша за відлік від дня офіційного утворення футбольної структури незалежної України. Є багато чого пригадати-розказати вболівальникам зі стажем. Таким є наш сьогоднішній співрозмовник Володимир Еннанов, відомий журналіст, який друкував публікації також і на футбольну тематику.
– Володимире Диляверовичу, розкажіть як Вас доля звела з футболом?
– Футбол – це моя найулюбленіша гра. Я ї обожнював із восьми років. Коли ми переїхали жити в Бучу, то з хлопцями ганяли в футбол. Грав воротарем у дворових командах. Було велике бажання всерйоз зайнятися футболом. Але, на жаль, це виявився не мій вид спорту.
Хоча пригадую в юнацькі роки доволі непогано виступав за команду піонерського табору. Тоді мені було років 14. На літньому відпочинку потрапив до загону №2, який до цього звично програвав у футбол загону №1 із розгромними рахунками – 1:5, 2:7… І от, коли вже мені випало стати в «рамку» чергового турніру піонертабору, у фіналі моя команда зіграла проти загону №1. Для розуміння – це були хлопці на рік-півтора старші за нас. Як зараз пам’ятаю, ми перемогли в непростій грі з рахунком 2:1. Причому, всі три голи зустрічі забивали ми – два у чужі ворота й один у свої. Відбиваючи навіс з кутового, наш захисник зрізав м’яч у власні ворота – прямісінько в «дев’ятку». Я в той момент перебував біля іншої штанги. У тій грі мені вдалося відбити безліч небезпечних ударів суперників, у тім числі нейтралізувати їх після виходів віч-на-віч з воротарем, тобто, зі мною. Взагалі, ту гру я вважаю найбільш вдалою у своїй молодій футбольній кар’єрі.
Потім займався легкою атлетикою вже в старших класах школи. Пригадую, коли навчався в Ірпінській школі, то купив за 50 копійок такий маленький тенісний м’ячик. Він розкривався і там були фотографії київського «Динамо», коли вони тричі поспіль стали чемпіонами СРСР (1966-1968 роки) ще за тренерства Віктора Маслова. Тоді я закохався у футбол остаточно й безповоротно!
Коли «Динамо» очолив Валерій Лобановський, для мене футбол став найголовнішим в житті! Я жив футболом. Навіть у школі не цікавився так навчальними предметами, як футбольними новинами. Жив футболом – від матчу до матчу. Спливали роки… динамівці у 1975 році виграли Кубок кубків і Суперкубок УЄФА. У 1986 знову перемогли у Кубку кубків.
– То, можна сказати, було Ваше юнацьке захоплення. У зрілому віці Ви також марили футболом?
– Звісно, що так. І це моє захоплення футболом одного разу дуже мені стало в нагоді. Розповім такий випадок. У 1993 році я працював у газеті «Іменем закону», яку видавало МВС України. Наш заввідділом з реклами спілкувався з Григорієм Суркісом. Якось Григорій Михайлович запропонував аби хтось із нашої редакції полетів разом з київським «Динамо» на офіційний матч чемпіонату України у Дніпропетровськ. Заввідділу реклами відповів, що «є тут один у нас конкретно помішаний на футболі – у голові одні м’ячі». Так він рекомендував мене на поїздку з київським «Динамо».
Мені призначили зустріч на Європейській площі. Рівно в призначений час до мене під’їхала шикарна іномарка. На той час (1993 рік) це була велика рідкість. Я не міг тоді повірити, що можу їхати в такому престижному авто. То були представники київського «Динамо», які їхали в аеропорт «Жуляни». Ми приїхали в аеропорт, а тодішній тренер «Динамо» Михайло Фоменко запитує, вказуючи на мене: «А це хто такий?». Тут підходить Григорій Суркіс і каже: «Ця людина летить з нами».
Йдемо на злітну смугу. Тоді всі літаки були зачохлені. Не літали. Скрутні часи початку 90-х… І лише один АН-24 (до слова, мій улюблений літак) був в роботі, на якому ми з командою полетіли на виїзну гру. У Дніпропетровську оселилися в готелі. Тоді я познайомився з Олексієм Семененком – прес-аташе ФК «Динамо». Одразу знайшли з ним спільну мову. Приємно поспілкувалися.
Наступного дня, 14 серпня 1993 року, вирушили на матч «Дніпро» – «Динамо». Першими забили дніпряни. Але потім кияни забили три м’ячі, і перемогли на виїзді 3:2. Після цього Григорій Суркіс підійшов до мене і потиснув мені руку. Каже: «Фартовий ти журналіст. Перший з тобою політ – і команда виграє. Дякую тобі за це!». Тоді я був єдиним журналістом на борту літака.
Потім каже, що й на далі знадобиться моя допомога. Тоді я писав статті на підтримку Григорія Суркіса. Саме в цей час велася боротьба за посаду президента ФК «Динамо». Суркіс проти Безверхого, при якому не було навіть одягнутися за що команді для тренування. Григорій Михайлович прийшов, профінансував команду. Вона втрималася на плаву і тоді, і зараз. Я писав матеріали на його підтримку. Інтуїтивно відчув перспективу, що саме ця людина потрібна для київського «Динамо». Якби не Суркіс, то я не знаю чи вижило б тоді київське «Динамо» у ті скрутні часи лихих 90-х…
Писав матеріали, підтримував його. Потім через Семененка передавав йому. Минає час. Вже настав 1994 рік. Ми випадково зустрічаємося із Суркісом на Печерську. Він побачив мене здалеку. Зачекав. Потиснув руку, дякуючи за підтримку. Сказав, якщо будуть якісь питання, то звертайся безпосередньо до мене.
Він наче у воду глянув. Моя дружина закінчила комерційний коледж. У цей час вона залишилася без роботи. Каже, не знає, куди йти. У нас тоді було двоє неповнолітніх дітей. Дзвоню до Семененка із запитанням: чи можу вийти на Григорія Михайловича аби вирішити особисте питання? Невдовзі мені дзвонить Семененко і каже, що Григорій Михайлович попросив, аби я підготував усі свої надруковані публікації про «Динамо». Продивився їх. І сказав: «Завтра о 16:20 чекаю на прийом твою дружину в клубному офісі на стадіоні «Динамо». Вона прийшла о 16-й годині. У приймальній купа людей, більше 20 чоловік. Функціонери, тренера, загалом поважні особи. Рівно о 16:20 виходить секретарка і каже: «Еннанова Тетяна, заходьте». Вона зайшла. Суркіс уважно розпитав, вислухав. Вона розповіла, що закінчила економічний коледж.
Потім відкрив «ширму», за якою був план-макет об’єкта. То була нова база «Динамо» в Конча-Заспі, яка саме в цей час будувалася. «Нам потрібна людина у відділ постачання. Ви зможете там працювати?», – запитав президент ФК «Динамо». Тетяна відповіла: «Так. Зможу». Одразу підписав наказ про її призначення. Вона відчула себе поважною людиною. Особливо, коли потрібно було вирішувати якісь вагомі питання. (Вона в мене ділова людина). Доводилося вирішувати навіть деякі особисті питання футболістів. Насамперед, квартирні. Попрацювала вона там кілька років.
– Нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, знаю, що Ви так само продовжуєте цікавитися футболом, стежити за всіма матчами й футбольними новинами. Володимире Диляверовичу, щоб Ви побажали нашим футболістам у цей історичний день офіційного створення незалежної Федерації футболу України?
– Звичайно, я сам був і залишаюся відданим вболівальником київського «Динамо» і всього Українського футболу. Завжди бажаю своїм улюбленцям успіхів і перемог в усіх змаганнях, щоб наш футбол загалом більше став вагомий на міжнародному рівні. Свого часу київське «Динамо» першим з команд колишнього СРСР «прорубало вікно в Європу», виграючи континентальні футбольні турніри. Пригадую зоряні часи збірної СРСР 1986-88 років, очолюваної Валерієм Лобановським. Тоді його підопічні дуже гарно виступили на чемпіонаті світу у Мексиці (1986 рік), а потім стати віце-чемпіонами Європи в Німеччині (1988 рік). Основу тодішньої збірної Союзу складали гравці київського «Динамо» та деяких інших команд з України. Зараз молоді перспективні футболісти збірної України виступають за різні найтитулованіші клуби Європи. Тому вірю в потенціал і знаю, що настане час, коли неодмінного зійде і засіяє на весь світ своїми неповторними барвами зірка незалежного Українського футболу.
