Вже 20 років минуло відтоді, як радянські війська залишили Афганістан. Чимало українців воювали в тій далекій країні. Тисячі наших земляків залишилися там назавжди. І тоді, коли велася та війна, і зараз, коли вже немає ні самого Союзу, ні тим більше його армії, дається різна політична оцінка тим подіям. Та залишимо політику – політикам (вони часто самі між собою не можуть мирно розібратися). Й віддамо шану нашим воїнам, що належно виконували свій військовий обов’язок, не вникаючи в нюанси політичних ігрищ з тім числі й їхніми життями. Як казав герой твору Олександра Дюма, відомий Портос – я б’юся тому, що я б’юся. Згадаймо, як у середньовіччя козаки воювали по всій Європі. Загалом, краще вести бойові дії на чужій землі, а не своїй. І, погодьтеся, спокійніше жити в країні, де є військові, для яких ратна наука не обмежувалася завчанням статутів та муштрою на плацу, а набули досвіду справжніх бойових дій й живими повернулися додому. От як наші сьогоднішні співрозмовники, що розповіли про свої бойові будні на далекій афганській війні.
Сержант В’ячеслав Кривошеєнко у 1983-85 роках служив у 181-му полку.
– Мій батальйон стояв на охороні дороги, щоб колони проходили без перешкод, – розповідає В’ячеслав Миколайович. – Удень виставляли виносні блокпости, щоб розширити ділянку охорони. Вночі поверталися в розташування частини, так би мовити, самі себе охороняли. Душмани намагалися розширити свою зону впливу на дорогу. Проте на моїй пам’яті на нашій ділянці нападів на колони не було, траплялися напади на нас – міни ставили, проводили обстріл… Війна велася, що називається, з-під тишка. Наприклад, я був сержантом – командиром серед солдатів. У мене також був свій окоп, сектор обстрілу, сектор спостереження і т. ін. Але я не сидів весь час на місці – обходив свою ділянку. А звідкись з-за рогу, з розвалин кишлаків, які там скрізь – то звідти постріл, то звідти… Успів заховатися – пощастило.
– Як розумію, щастило не всім…
– При мені за півтора року загинуло 6 чоловік. Один помер – захворів жовтухою – дотримали, що вже пізно відвезли в госпіталь. Сергія Кулака зарубали – він пішов про щось там домовитися з місцевими. Два танкісти згоріли від гранатомета. (Це мене тільки привезли на пост – ще й місяць не прослужив). У нас було відділення танкістів – решта всі піхота. Ввечері обстріляли танк, танкістів забрали… А я новачок – ще нічого не розумію, думаю, як це його танк гранатометом вразило? Ротний показує на броню: он дивися – дірочка… І ще два бійці на міні-фугасі підірвалися. Ось так шестеро чоловік не повернулися додому.
– Коли найчастіше нападали: вдень чи вночі?
– Переважно вранці, або коли йшли на ніч. Тобто вони чекали зміни постів. Адже постійно вели спостереження – коли приїжджаємо, коли від’їжджаємо, де ходимо… Прибувши вранці на виносний пост, обходимо територію зі щупом – за ніч могли мін наставити.
Рядовий Віктор Гайдай у 1986-88 роках служив у провінції Газні – частина 21076.
– Наша військова частина базувалася в одному місці, а ми постійно супроводжували й прикривали колони, – розповідає Віктор Володимирович. – Два з половиною місяці в госпіталі пролежав – підірвався. Перші дні на війні страшно, а потім людина до всього привикає. Якщо одразу чогось дійсно боїшся, то з часом на це вже настільки спокійно реагуєш, що й самому дивно. Так, бува, йдеш біля машини – автоматна черга. Раз, голову пригнув – над головою пройшло. Нормально – цього разу повезло. Настільки вже до сього цього спокійно ставишся.
У нас взагалі була окрема рота чисельністю 75-80 чоловік, постійно кількість змінювалася. Одні загинули – наступних закинули. З мого набору з «учебки» після підготовки закинуло 14 чоловік. З них повернулося додому п’ятеро – 9 залишилося там.
– Що ж тоді допомагає вижити в таких ситуаціях, коли інстинкт самозбереження настільки атрофований?
– Напевне, просто удача. Бо ж, коли йде колона, то спереду або танк, або БТР. Продавлюють стежку, а далі йдуть всі машини колони – слід у слід. Строго на строго, щоб лишній раз не наскочити на міну. Де бетон – там нормально. Де немає бетону – там такий шар піску клубами здіймається. Якщо закриєш стекла, то в кабіні температура плюс 80, бо на вулиці плюс 45-50. Відкриєш – то дихати немає чим, бо шар пилюки на дорозі сантиметрів сім. По такій дорозі далі як за30 метрів машини вже не бачиш. За такої пилюки йшли впритул одне за одним. А потім почали ставити міни, які назвали «італійками». Це така цікава міна, пластикова, яку міношукач не виявляє. Вони самі по собі слабкі міни – протипіхотні. Колесо в машини відриває, але не більше – техніку особливо те вражають. Так вони під низ ще потім умудрилися ставити фугас. «Італійка» спрацьовує, під низом в неї детонує фугас – і в танках башти відлітають. Ця міна спрацьовує за принципом накачки гумового м’ячика – натиснуло-відпустило, доки «м’ячик» не накачається. На скільки атмосфер поставив тиск – стільки транспорту й пропустить через себе, а потім вибухне. Може під першою машиною підірватися, може всередині колони, або в кінці. Чи взагалі під наступною колоною спрацювати. Коли почали їх широко використовувати – зрозумів, якщо маєш підірватися, то що на обочині підірвешся, що слід в слід будеш їхати. А дорога мінами побита капітально. Оце їдеш – спереду БТР йде м’яко, кілометрів 80, а ззаду вся колона зубами клацає, щоб не відставати – тримати дистанцію. До ями доїхав – раз об’їхав. Зо мною прапорщик до Кабула доїхав, там вискочив, сказав: «Далі з цим смертником не поїду – він всю дорогу міни шукає». Я кажу, що не шукаю – якщо маємо підірватися, то підірвемося. Чи слід у слід їхатимемо, чи на обочині наскочимо. Яка різниця?!
В’ячеслав Кривошеєнко:
– Ротний у мене був – капітан з Білорусі. Тільки прийшов у Афган, прийняв роту, на БТРі заїжджав на виносний пост, ледь з дороги звернув – попав на міну, трохи його потрусило. Після цього два роки не заїжджав! Зупиняється на дорозі – встав, пішки пішов перевіряти пости. А за тиждень до демлеля привіз нам (я тоді на посту був) останню зарплату. А взводний мій каже: «Візьми – завези обід, заодне й получку роздаси». Ротний: «Ой, та я ж не заїжджаю… Ну, та давай, загружай!». Туди заїхав на БТРі нормально, роздав получку – виїжджає… і що найцікавіше – через два роки на тому ж самому місці за тиждень до дембеля підірвався на «італійці» – вилетів з того БТРа. Добре, живий неушкоджений залишився. Ті чеки порозліталися – лазить збирає. При чому вранці наші ж проїхали в цьому місті БТРом – нічого, він же також заїхав – нічого, а на виїзді – рвонуло!
– Як складалися стосунки з місцевим населенням? Що можете сказати про корінних афганців?
– Цікаве питання (сміється – ред.). Вдень хороший, а вночі стріляє. Це ж партизанська війна. Я в душу їм не залазив – і вони мені також. Ми мало спілкувалися. У нас це не дозволялося.
Віктор Гайдай:
– Особливий відділ стежив за тим, що не було контактів з місцевим населенням, аби, бува, чого не сталося – витоку інформації і т. ін.
– Багато афганців знали російську мову?
– Багато. У Кабулі маленькі хлопчата краще розмовляли, ніж наші узбеки чи туркмени. Вони ж виросли біля наших частин. Звично приходять продати чи купити – що завгодно можеш. Там, де несли службу особливо не спілкувалися, бо біля нас нікого не було – руїни вимерлих кишлаків. Одна сім’я там живе, друга хтозна де. Ні ми до них, ні вони до нас не ходили. Там сім’ї по 10-20 людей – цілі клани. Фортеці 30 на 30 метрів, паркан чотири метри заввишки, стіни метрової товщини з саману зроблені (ну, це для автоматної черги фортеця, а гранатометом пробували – пробиває метр такого укріплення). Там вони всією общиною й живуть. Туди потрапити, то можна й не вийти.
– Це афганці через військові дії таке вибудували?
– Там війни тривають вже півтисячі років – одна за одною (перед нами англійці були). Власне, війна – це вже їхній стиль життя . Там і займатися більш нічим, сільського господарства практично нема. Війна за війною – з покоління в покоління…
– А як вони живуть? Це ж, взагалі, все населення можна втратити…
В’ячеслав Кривошеєнко:
– Для себе живуть, що виростили – те й їдять. Народжують по 10-15 дітей у кожній сім’ї – не так, як у нас. Приріст великий, але до старості доживають мало.
Віктор Гайдай:
– У Афганістані тиша й наркотики. Чого ж ця країна привертає увагу всього світу?! А ще – надрами їхніх земель… Чого Паншер (гірська ущелина з печерами на Півдні Афганістану) охоронявся так сильно? Тому що таких ізумрудних родовищ тільки два на планеті. Чого тільки не витворяли в Паншері – та за 9 років так і не вибили повністю їх з тих печер. Душмани міцно трималися за цей район. Ми провели не одну армійську операцію… Вибили «духів» – наші передали район Паншеру «церандойцям» (їхній офіційній владі), щоб вони охороняли. «Духи» вибили «церандойців» – і знову взяли під контроль. Знову наші проводять армійську операцію, гине хтозна скільки солдатів, вибивають «духів», передають «церандойцям» – і все повторюється по колу…
Інший прибутковий промисел, який передається з покоління у покоління – це наркотики. Відтоді, як по всій планеті поширився попит на це зілля – в Афганістані його стали активно вирощувати.
– Що ще впливало на службу в Афганістані?
В’ячеслав Кривошеєнко:
– Хвороби. Як почнуть наші хлопці хворіти тифом чи жовтухою, то нема кому служити. Бувало, з 25 чоловік – 10-12 в госпіталі.
Віктор Гайдай:
– Хворіли в основному через нестачу нормальної води їхню воду. Їхню воду треба було перед вживанням або кип’ятити, або верблюжу колючку кидати. Та при тій температурі через спрагу цього не всі дотримувалися. Воно ж поки не п’єш, то можна витримати. Тільки зробиш один ковток – літрової фляги на день не вистачить. У нас мало хворіли. Бо на території гарнізону був свій киріс (це – колодязь по-їхньому). У нас вважалася мало не найкраща вода у всьому Афганістані. З собою термоси постійно возили – набирали по 40-50 літрів. У колонах зустрічалися з хлопцями, то пригощали їх. Вода була своя і відмінна. Не треба було ні кип’ятити, нічого – це була її перевага.
– Що то була за вода? Як виглядав той киріс?
– Джерельна вода. Киріс знаходився досить високо в горах. Така впадина була, там стежка серпантином до низу – а в самому низу джерельце метрів зо 20 від поверхні. Воно з-під землі б’є – й десь метрів через три знову під землю входить. Трохи розгребли, зробили щось на зразок колодязя і звідти брали воду.
– Чим відрізнявся військовий гарнізон за умов бойових дій від мирного часу?
Віктор Гайдай:
– Як прилетіли в Афганістан (нас о другій ночі вертольотом закинули), то я був шокований. Там патрони, гранати (правда, окремо від підривачів) лежали по всьому гарнізону – те там, те там… Де казарма з саману стояла – там були ящики з гранатами. Взяв, підривач вкрутив і пішов. Я наскільки був вражений, шокований усім цим, адже у Ташкенті, якщо ти гільзу загубив чи патрона, то могли в дисбат відправити.
В’ячеслав Кривошеєнко:
– Я півтора року простав – у мене під ліжком було пару ящиків гранат, і пару ящиків патронів. Постійно! Під ліжком – півтора року! Ну, й автомат.
Віктор Гайдай:
– Автомат ніхто ніде не ховав – спали з ним мало не в обнімку, як з подружкою.
– Невже військовим статутом таке дозволено?
В’ячеслав Кривошеєнко:
– Звичайно, що ні. Але якщо треба… Наприклад, обстріл, тебе не випускають. Не можеш ні в оружейку, нікуди потрапити. Мусиш тут сидіти в казармі – й відстрілюватися.
Віктор Гайдай:
– Що по статуту треба було робити, то одне, але війна диктувала свої правила. Навіть дозволялося ходити у взутті кому в чому зручно. Особливо хлопці, що виходили на бойові операції пішки, взували кросівки, легке взуття. У кросівках зручніше й легше за тієї температури. Так, по статуту не можна в кросівках бігати. Проте у бойових умовах надавали перевагу тому, що зручніше, а не як правильно.
– Певно, це був не єдиний відхід від статутної форми одягу…
В’ячеслав Кривошеєнко:
– Ще шили собі так звані «ліфчики» – куди автоматні ріжки з патронами на грудях вставлялися. Їх і доставати швидше, і бігти з ними зручніше.
Віктор Гайдай:
– Це тепер вже вони пішли у військове обмундирування. Тоді ж, може, у якихось спецпідрозділах і було. Але в нас ні – це вже зараз так форму шиють, щоб патрони зручно чіплялися – під руками.
Автор: Олександр НАКАЗНЕНКО
