Я прокинувся від сигналу будильника, на годиннику сьома ранку. У дружини сьогодні вихідний, нехай відпочиває, дочку в садочок відвезу я. Сівши в авто, я зібрався його завести, як тут раптово отримав неочікуване запитання від моєї доньки Марійки: «Тату, а якщо б раптом ти не повернувся з війни?».
Перед очима промайнуло усе життя. Це ж треба, у свої п’ять рочків я спокійно грався з друзями надворі і мене ніщо не цікавило окрім єдиного питання: де ж від мене вдома ховають цукерки?
Ріс я у сім’ї, де гострих політичних поглядів не дотримувались. Якось вранці задзвонив телефон, то дзвонив мій найліпший друг ще з дитинства, Андрій. Скільки всього ми зробили разом, скільки спогадів… За дещо й досі соромно, але спогади гріють душу. Піднявши слухавку, я почув голос дружини Андрія, вона плакала. Сталось щось жахливе. Мені повідомили страшну новину: мого друга вже немає серед живих, він загинув, як герой.
Я ще досі пам’ятаю, як дізнався, що Андрія призвали. Його дружина плакала, вмовляла його залишитись, а він лише відповів: «Я йду захищати тебе і наших дітей. Я хочу щоб мої діти бачили чисте небо».
Після почутого, в душі щось завмерло. В голові тисячі спогадів, поразок, сварок. І усе пов’язано з ним. Невже так треба? Щоб воювали політики, а гинули невинні? Тепер я знав, що робитиму далі. Я піду на війну. Продовжу справу Андрія.
Сталось це навесні. Рідним сказав, що мене забрали до військової частини, там спокійно, хвилюватись н?чого. І лиш один я знав правду — я вже давно на передовій, в Донецьку, біля аеропорту.
Двадцять шостого травня, о третій годині ночі ми прокинулись від різкого удару і сильного шуму. З протилежного боку почали штурм на нас. Донині, тут було спокійно, лише декілька разів доводилось їхати до сусідніх блокпостів, щоб допомогти товаришам під час обстрілу. Я швидко схопився, підняв зброю, надягнув каску і попрямував до побратимів, які намагались визначити сторону, звідки стріляли. В голові тисячі варіантів подальшого розвитку подій. Знову сильний удар. Цього разу — ще сильніший. Почався обстріл… З цього моменту, спокій до нас більше не повертався. Було страшно, але віру у краще давали думки про мою сім’ю, яка зараз спокійно спить. Їм не треба знати де я, не треба знати правди. Але правда завжди випливає. Через чотири місяці, я отримав осколкове поранення в плече, коли з поля бою тягнув в укриття тяжко пораненого побратима. Я опинився у місцевому госпіталі, звідки мене перевезли в інше місто на лікування. Так і довелось сказати рідним.
В машині запанувала тиша. Марійка дивилась на мене своїми блакитними, як небо, оченятами і чекала відповіді. «Я б не повернувся додому, попередньо не переконавшись, що твої оченята бачитимуть лише мирне небо над головою», — відповів я.
Автор: Анна РЕШЕТНІК
