Ще наприкінці 90-х якось опублікував статтю під заголовком «Податок на російськомовність». Почали говорити, що це не правильно, упереджено до росмови і т. ін. Наступний варіант публікації викладу цієї ідеї я назвав «Податок на іншомовність». Також сказали, що це не красиво, податок на щось звучить наче покарання і т. ін. Натомість, з’явилися інші приклади податкових підходів до мовного питання.
Суть дилеми зводиться до наступного. Почнеш щось навмисне оподатковувати, то це сприймається, як «наїзд», «заборона» і т. п. Але якщо все повернути наверле, тоді зовні це матиме зовсім інший, цілком пристойний вигляд. Наприклад, оподатковується чималими поборами всі сфери поширеного вжитку мови – газетного та книговидавництва, ефірного теле та радіомовлення, а потім звільняться від податку (або надається пільгове оподаткування) те, що друкується чи звучить в ефірі мовою титульної нації. Приклад такого-от «оподаткування навиворіт» давно запроваджений в Росії. Як наслідок такого підходу стало те, що там ще з довоєнних часів друкували книги та журнали російськомовні автори з України, їздили на виступи російськомовні співаки і т. ін. Там ще і в довоєнний період, не скільки забороняли українську, як дужче дозволяли російську. Хоча, по суті, це дві сторони однієї медалі.
Чому б такий підхід не запровадити в Україні? З огляду на недосконалість нинішнього та перспективу прийняття нового мовного закону. Сфери вжитку мов обкладаються чималим податком, від якого потім звільняється все, що друкується та виходить в ефір українською мовою. Місцеві ради з компактним проживання населення, яке бажає читати публікації та слухати в ефірі програми іншою мовою, можуть запровадити подібні пільги своїм місцевим тале, радіостудіям та друкарням. Але вже за рахунок свого місцевого бюджету. Ось тоді ми й отримаємо реальну картину того, де, кому й наскільки насправді потрібна іншомовність.
