Нещодавно на українському телебаченні демонструвалася авантюристична кінокомедія «Постріл у труні», в якій головні ролі виконували популярні актори Євген Моргунов, Георгій Віцин та Спартак Мішулін. За задумом режисера ці актори грали і співробітників колонії і злочинців, які відбули термін покарання. А починається фільм сюжетом прощавання, коли змахуючи скупу сльозу офіцери і махаючи своїм вчорашнім підопічним рукою кажуть: «Вони обов’язково повернуться, коли зіштовхнуться з реальною дійсністю сьогодення»… Здавалося би, можна лише посміятися над дотепною фразою і сприйняти це як злий жарт. Як би ж то автори стрічки знали, наскільки пророчими стануть їхні слова не лише до своїх героїв, а для тих деяких засуджених, хто реально побував у місцях позбавлення волі…
Залізнична станція Буча. Пізній зимовий вечір. Щойно від платформи відійшла остання електричка. Поодинокі пасажири поспішали по своїх домівках. Лише один молодик нікуди не поспішав. Коли я порівнявся з ним він ошелешив мене питанням: «Де тут зона?». Перша думка, яка вникла, невдалий жарт. Але уважно придивившись до незнайомця зрозумів, йому не до жартів. Йти нам було в одному напрямку по вул. Вокзальній. Мені на масив, йому значно далі. У душу попутнику з питаннями не ліз. Деякий час йшли мовчки. Аж потім він почав розповідати про наболіле. Спочатку по малолітці чалився у Ковелі. Попав на умовно дострокове звільнення. Другий термін відсидів від дзвінка до дзвінка у Бучанській виправній колонії. Тиждень тому звільнився з зони. Повернувся додому у Київ. Між ним і дружиною і, особливо, тещею почалися сварки. Його звинувачували у всіх смертних гріхах. Аби менше сваритися, намагався влаштуватися на роботу. Та де там колишньому в’язню знайти роботу, коли навіть законослухняні молоді люди в реальній дійсності не можуть працевлаштуватися… Ось і вирішив добровільно піти назад, у зону. Звичайно там не курорт, але проблем значно менше, ніж на волі… Потім ми розпрощалися. Що я міг на підтримку сказати незнайомцю? Нічого. Напевно, він знав, аби потрапити на зону потрібно для початку скоїти злочин, а потім дочекатися вироку суду. Ця зустріч трапилася у буремні 90- роки. І цей випадок вважав скоріш виключенням, поки з редакційним завданням не побував минулого року в Ірпінському виправному центрі, де познайомився з одним ув’язненим, загальний стаж якого у місцях позбавлення волі нараховував майже півстоліття!
Можна лише уявити скільки випробувань випало на його долю. Одна тільки Колима чого варта була, де за добу вмирало до 200 каторжан на лісоповалі. У присутності офіцерів установи за чашкою духмяного чаю ми трохи поспілкувалися за життя. Співрозмовник повідав, що за його переконаннями громадяни діляться на дві масті: люди та нелюди. Останніх він чимало побачив на своєму віку. Важко було сидіти при Союзі. У незалежній Україні набагато легше. Зона – це його життя, тут він спокійно себе почуває. А тимчасова воля, це для нього своєрідна відпустка, з якої він, вчинивши нетяжкий злочин, обов’язково повертається у рідну стихію.
«Ну хто я на волі? – бідкався мій співрозмовник. Ніхто і ніщо і звати мене ніяк. Ти повинен бути таким, як всі законослухняним. Під час останньої такої відпустки голова обертом йшла, як ви, чесні люди, взагалі виживаєте при нинішніх цінах та жалюгідних пенсіях та зарплатах? При такому розкладі ні ми, ні наші діти та онуки не доживуть до світлого майбутнього. На волі багато беспрєделу. Якщо раніше були якійсь понятія, то зараз у криміналітеті в основному «відморозки». Для них нічого святого не має. На зоні легше вижити, ніж на волі. А що вже казати про нашого брата? Кому ми там потрібні? Якщо навіть і хотіли би розпочати своє життя з чистого аркушу. І таких як я чимало…Особливо тих, у кого втрачені соціальні зв’язки і їх ніхто ніде не чекає.
Куди йти тому кому нікуди йти? На волі постійно потрібно думати, як вижити і на що жити. У таборах з цим питанням легше. Навіть, якщо зек не працює, і у нього на особовому рахунку не має коштів, у будь-якому випадку буде одягнений і нагодований, звичайно не ділекатесами, але з голоду не помре, тим паче, що спецустанови часто перевіряють комісії з прокуратури, як тут дотримуються законності та правопорядку.
«А на волі ви відчуваєте, що закон вас захищає?… На днях моєму корєшу мати лист написала: «Не тобі синку потрібно скаржитися на долю, а нам, пенсіонерам, які на волі перебувають у значно гірших життєвих обставинах ніж ти на зоні», – розповідав він мені. На жаль, в його словах є значна доля правди…
