Є обставина, про яку потрібно нагадати, – система працює незалежно від цілей та уявлень її учасників. Це пояснює вічне здивування українців з приводу того, що коли їм доводиться мігрувати в «розвинені країни», вони майже завжди є мігрантами другого сорту.
Грубо кажучи, якщо вибір стоїть між українцем і сирійцем, «на ПМЖ» поїде сирієць.
«Ми ж такі працьовиті й законослухняні!» – дивуються українці. Саме тому вас і не беруть, саме тому ви програєте конкуренцію з агресивними мігрантами з неблагополучних країн.
Ви не створюєте проблем. Принаймні ви їх створюєте менше, ніж мігранти з інших місць. Ви не вимагаєте шаріату, не б’єтеся один з одним і з місцевим населенням, не ґвалтуєте волонтерів, які прийшли вам допомогти.
Яка користь від вас державі? Ви не створюєте їй ніякого нового фронту робіт, ви не розширюєте велфер (навпаки, ви, як останній негідник, намагаєтеся самі заробляти собі на життя), вас не потрібно охороняти поліцією від місцевого населення, ви не створюєте картинку для ТБ, не є предметом обговорення на нескінченних круглих столах і парламентських трибунах, ви не є предметом державних програм і програм політичних партій – навіщо тоді, скажіть, ви тут потрібні?
Найважливіше розуміти те, що така політика не є результатом усвідомленого вибору чиновників. Зрозуміло, є такі люди, як Тоні Блер або Барак Обама, які свідомо намагалися використати мігрантів як свою електоральну базу. Але, в цілому, міграційна політика такого сорту є результатом спонтанного процесу пошуку прибутку, і цей процес складається не тільки з зусиль чиновників і політиків, але й культурних і громадських діячів, ідеологів, письменників та інших «володарів умів», які вже багато років працюють (знову-таки, здебільшого несвідомо) на розширення держави і створення все нових приводів для його втручання в наше життя.
Розуміння цієї обставини дозволяє відповісти на інше (в інших обставинах – риторичне) питання: «Невже західні політики не розуміють згубних наслідків псевдо-толерантності, політкоректності та дивної міграційної політики?»
Якщо ви розумієте, що всі ці речі продукуються не стільки окремими персонами, скільки «системою в цілому», то у вас є відповідь, а саме – їх розуміння або нерозуміння практично не має значення для ходу цього процесу.
Поки політкоректність і культурний марксизм в цілому приносять дохід і сприяють розширенню держави, вони будуть практикуватися західними урядами.
Крім того, чиновники, політики і обслуговуючий персонал самі не мають щкоди від наслідків своєї політики, для них вона благо, а не зло, платять за банкет в буквальному і фігуральному сенсі інші люди – платники податків, тобто, ми з вами.
У такій ситуації у чиновника нема жодних стимулів для того, щоб замислюватися про деякі віддалені наслідки, які принесе його політика іншим людям. Для того, щоб задуматися, він повинен володіти якимись особливими якостями, наприклад, цінувати благо інших людей вище власного блага тут і тепер. А таких людей небагато, особливо серед чиновників.
І, до речі, це підводить нас до останньої обставини: система завжди позбавляється таких людей. Якщо вовк буде нюхати квіточки, він не виживе. Так само, якщо чиновник не буде працювати на розширення держави, він не отримає бюджет.
Система працює непомітно, але невідворотно. Ніхто конкретно не займатиметься знищенням «чиновників-вегетаріанців». Це відбудеться як би «само собою». Кожен може розповісти з десяток історій про те, як загинуло якесь гарне починання (не тільки в державі, а й в корпораціях, там діють ті ж механізми). «Зарубали», «вигнали», «поховали» – зазвичай такими словами описуються ці ситуації. Зауважте, що діючі особи зазначаються у множині, це безликі «вони», це система, в якій індивідуальне невиразне.
Висновок наступний: у державі виживає тільки те, що створює і збільшує бюджет. Решта рано чи пізно гине.
До речі, тут є ще один найважливіший системний механізм. Адже з боку все це виглядає дуже непривабливо. Складається враження, що всі без винятку чиновники – клінічні ідіоти, а в політики якимось чарівним чином пробираються виключно пройдисвіти і негідники.
Цей видимий ідіотизм відіграє вкрай важливу системну роль – він підстьобує прогресивну громадськість постійно легітимізувати систему – брати участь у виборах, терміново рятувати і ремонтувати (і навіть реформувати!) те, що нібито гине. Але воно зовсім не гине. Воно процвітає і прекрасно себе почуває. Воно так влаштоване і не може працювати інакше.
На виправдання прогресивної громадськості можна сказати хіба що те, що вміння не помічати очевидного – одна з найсильніших її якостей для всіх часів і народів.
Джерело: Народний оглядач
