Я закрив очі. Ні, я не спав. Не дрімав. Я закрив очі, щоб дати перепочинок очам. Важко вдивлятися в темряву і більше покладаєшся на слух. Слухаєш, чи не трісне гілочка. Звуки ночі природні чи ні. Міцніше стискаєш автомат і готовий стріляти “на звук” як мисливець. На будь-який сторонній звук. У 2014 році навчився головному правилу на війні. Спочатку стріляєш, а потім питаєш: хто там? Переді мною наш Гостомель і наша Варшавська траса. Але в сьогоденні вони окуповані, там ворог, там москаль – окупант, там канап – вбивця, там московит – гвалтівник, там нелюди, які називають себе визволителями. Тому буду стріляти на звук, на ураження, на смерть.
За спиною рідний Ірпінь. Останнім часом все важче стає вдивлятися і вслухатися в ніч. Дають взнаки мої контузії, але я про це нікому не говорю. Чому спитаєте? Боюсь. Боюсь, що мене спишуть і відправлять на пенсію. Ні, не дочекаєтесь. У пам’яті спливли картини степу. Мій Балтський неосяжний степ. Мій степ квітучої ковили. Сиво-сріблястої ковили. Мій Дух степу. У дитинстві полюбляв по весні виходити в мій степ. В Саражинці за Бойким яром і до лісочка любив вдивлятися в рухливе цвітіння ковили. В Крижовлині безмежні степи сріблястої ковили. Не знаєте де це? За цвинтарем і в бік Шляхового попід “забуту землю”. Уявляв собі диких коней-тарпанів і могутніх турів. Буйність степу і розмаїття ковилу, шафрану, горицвіту, полину. Непередаваний Дух Мого Степу. Зараз більшість первинного степу розорюють, окультурюють. Напевно тому зникає Буйний Дух Степу. Добре, що я виріс буйним і непокірним з Духом сріблястої ковили степу.
Саме тому я чатую на позиції “Орел”, поруч мої друзі на позиції. Але вони буйніші, ніж я. У них окрім двох автоматів є кулемет. Я ж маю тільки АКСУ. І це добре, бо цілих три дні по початку війни, воював з мисливською рушницею ТОЗ-БМ 16 калібру з шістьма патронами качиної дробі.
Раптом заговорив наш кулемет і голос Дмитра Стоматолога:
– Письменнику, увага на дорогу зліва, переміщення ворога, – кричить Дмитро.
– Плюс, – відповідаю і випускаю пару коротких черг зі свого “малюка”. Буйні почали відбивати атаку “асвабадітелей”.
Позаду почулися кроки і біля мене плюхнувся старший групи швидкого реагування.
– Що тут? – часто дихаючи спитав
– З боку тих дерев помітив приховане пересування. Перебіжками, пригнувшись в той бік, – відповів.
– Гаразд. Ми пішли зачистимо. Ти, письменнику прикриваєш нас.
– Я також з вами піду. Зайвий “ствол” не завадить.
– Ні, ти тут на позиції і прикриваєш нашу групу, – побачив моє невдоволення. – Письменнику, напишеш про це після нашої перемоги – відповів Монах.
І група пішла на зачистку території. Група просто розчинилася в темряві ночі. Ці взагалі буйніше за мене. Мабуть також зі степів сріблястої ковили. Дух степу надихає.
Зранку від восьмої ранку знову на позиції “Орел” на пагорбі. Стоматолог і Славко поруч також на “Орлі”. В окопі на дорозі, на позиції “Кроти” Зверь, Професор, Маестро. Вся увага на наш Гостомель і нашу Варшавку, які тимчасово окуповані. Поки тимчасово окуповані. Степ сріблястої ковили набирає свою силу.
Постскриптум:
Ми бились з московитами і ми їх перемогли. Ми знали, що буде війна. Війна безжальна, червоно-кривава, і ми розуміли, що за Україну треба вбивати, а не геройськи гинути. І ця війна буде вирішальна в 369 річному нескінченному геноциді України.
На 24 лютого 2022 року чисельна перевага була 12 до 1. Уявіть подумки дванадцять до одного на користь московитів. І вони програли. Замість квітів, отримували кулі від Українців.
9 березня 2022 року
