Віктор Михайлович Новоселов – чоботар у третьому поколінні. Його дід, батько і дядьки були чоботарями. Сам Віктор Михайлович вже 35 років, фактично все свідоме робоче життя, працює в своїй майстерні ремонту взуття у Бучі неподалік залізничного вокзалу.
про неї, своє професійне становлення й зростання, а також хобі та захоплення Віктор Новоселов розповів у своїй розмові із журналістами «Зорі Приірпіння», яку наразі пропонуємо до уваги читацького загалу.
Про початок роботи і першу пару відремонтованого взуття
Свого часу завдяки чоботарському ремеслу батько з братами вижили у лихоліття Другої світової війни, – розповів Віктор Михайлович.
– Видно, що любов до професії чоботаря передалася у спадок. Як переймали чоботарський досвід роботи у свого діда, батька?
– Так. Вони мене трохи навчили. А також знайомі чоботарі показували, навчали азам чоботарської праці. Хоча, відразу після школи я пішов працювати на мотозавод – учнем фрезерувальника. На «Червоному екскаваторі» працював учнем токаря. У мого батька, Михайла Омеляновича, окрім чоботарства, було багато всіляких спеціальностей. Я їх не зміг усі перейняти, лише токаря, фрезерувальника й чоботаря. А ще він був і столяр, і слюсар, усіх спеціальностей і не пригадаю одразу… працював він у Києві. Коли ми переїхали в Бучу, то він вийшов на пенсію. Але він не сидів постійно вдома, а ще приходив сюди мені допомагати. Не міг батько просто так сидіти без діла. На жаль, батька вже не має 17 років…
– Чи був у Вас вибір професії?
– Я сам захотів. Спочатку був підмайстром у знайомих. Згодом відкрив і свою майстерню.
– Саме тут на вокзалі?
– Ні, тут був інший кіоск. У ньому трохи попрацював. Потім купив цей кіоск. Відтоді у ньому працюю. Поки що працюю…
– Можуть бути якісь зміни?
– Тут хочуть робити реконструкцію, внаслідок якої виникне необхідність демонтажу всього ряду кіосків у цьому місці біля вокзалу. Планують тут звести торгівельний комплекс.
– Але ж у такому разі мають щось дати взамін, аби взуттєва майстерня продовжувала свою роботу.
– Не знаю, поживемо – побачимо. Мер сказав, що раз працюєш, то й далі будеш працювати.
– Це Ваша власність?
– Кіоск мій. Але землю під ним я орендую в міської ради. Можу забрати кіоск і поставити, де дозволять. У себе вдома також. Але живу далеко на Мельниках – люди не зможуть туди ходити. Тут центр – вокзал і базар поруч.
– Пам’ятаєте день, коли почали тут працювати?
Пам’ятаю навіть першу пару взяття, яку тут відремонтував. Це були кросівки пісочного кольору із замшу – перша пара взуття, яку я тут прошив у цій майстерні. То був вересень 1989 року.
– Ваша майстерня з ремонту взуття, як розуміємо, не єдина в Бучі?
– Так. Їх у Бучі багато. Причому, переважно у приватних будинках. Так би мовити, на дому. Я ж працюю цілком офіційно. Сплачую податки (військовий збір і ПДВ), зарплату своїм працівника, а також місту орендну плату за землю під моєю майстернею.
Зміна епох позначилася на якості взуття
– Ви тут працюєте із 1989 року, тобто пережили кілька різних епох. Як за цей час змінювалася ситуація у вашій сфері?
– Раніше було багато роботи, тому що все взуття було зі шкіри. Зараз менше замовлень. По-перше, чимало людей виїхали через війну. По-друге, багато взуття почали робити із замінників шкіри, дермонтину і т. ін. Внаслідок чого у багатьох випадках вигідніше купувати нове взуття, ніж його відремонтувати. Я ж обманювати людей не хочу. Можу помилитися, але не обманути. Намагаюся йти на зустріч людям. Вже понад 20 років допомагаю «дітям війни». Тепер ще допомагаю й нинішнім військовим, які захищають Україну. Роблю знижки.
Моя робота залежить від людей. Якщо в людей є кошти, то і в мене виручка. Видно навіть, коли люди отримують зарплату, тому що вони приходять з новими банкнотами. Були спади і підйоми і в 1990-х, і 2000-х, і в 2010-х роках. Навіть по сезонах весь час було помітні зміни. Січень-лютий – слабенько з замовленнями. Із березня по червень – підйом. Потім знову спад до вересня.
Чимало людських болячок від дешевого взуття
– Очевидно, як фахівець, Ви знаєте, як краще вибрати взуття при покупці?
– Найкраще – з натуральної шкіри. По-перше, дермонтинове не ремонтується. По-друге, воно шкідливе для здоров’я. Болячки в ногах, і навіть у голові – через дешеве взуття.
– Підошва якою має бути?
– Не жорсткою, а еластичною. Краще з гуми, але, щоб під ступнею була шкіра. Краще – все натуральне. На жаль, шкіряні вироби нині дорогі. Тому далеко не всі люди можуть собі це дозволити. Нинішня молодь взагалі часто купує взуття на сезон, а бува й на місяць. З розрахунку: поносив і викинув.
– Є різниця між новим, тобто свіжо виготовленим і не ношеним, але утриманим кілька років на складах взуттям?
– Особливої не має. Якщо воно втратило форму, деформувалося, то можна швидко відновити.
– Як відрізнити шкіру від підробки при покупці взуття?
– Звертатися до добросовісних продавців.
– Які ще корисні поради може дати стосовно придбання взуття?
– Бажано мати не одне, а кілька пар взуття на кожен сезон.
– Не помічали за собою, що йдучи вулицею неодмінно звертаєте увагу на взуття стрічних перехожих?
– Так. Хто чим займається, то на те й заглядається… (усміхається).
– Певно ж, можете визначити на око якість взуття?
– Так. Більше того. Деякі мої знайомі іноді зверталися до мене, аби я їм допоміг вибрати краще взуття. Скажу, що не всі продавці були від цього в захваті. Але, тим не менше, я допомагав своїм знайомим. Причому, спочатку людина вибирала собі взуття, яке їй сподобалося, а потім вже я давав свій вердикт – варто його купувати чи ні.
На роботі дружина в мене підлегла, а вдома – навпаки
– Словом, Вікторе Михайловичу, можна сказати, що Ви знайшли себе у житті?
– Так. Ми тут удвох з дружиною Оленою працюємо (вона трохи пізніше прийде на роботу). Тут у майстерні вона працює на швейній машинці.
Із дружиною познайомився саме в Бучі. Вона приходила до своєї подруги, яка тут у мене працювала. Так ми познайомилися. Потім стали зустрічатися з Оленою і жити разом. Це був початок 1990-х.
Моя дружина – швачка-закрійниця і модельєр одягу. На цю спеціальність вона навчалася. Коли ми почали разом жити, то на її роботі платили мало. Тож я їй сказав, щоб сиділа вдома. Вона трохи посиділа, а потім сказала: давай будемо працювати разом. Так ми живемо і працюємо разом. Тут у майстерні вона у мене підлегла, а вдома – я в неї підлеглий (сміється).
– А ваші діти?
– Син вміє цим займатися, але він вибрав іншу роботу. Він водій-автомеханік. У дитинстві йому подобалося ремонтувати взуття. Але потім надав перевагу ремонту машин.
– Як стати чоботарем?
– Насамперед, потрібно мати бажання. Приходили до мене учні з училищ (у Києві є такі спеціалізовані училища) і говорили: от я закінчую училище – візьміть мене в учні. Кажу: раз закінчуєш училище, то ти вже сам майстер. Відповідає, що ні, насправді нічого не вміє. «мене там нічому не навчили – навчіть ви мене». Але у мене не має таких можливостей. Оскільки, якщо я візьму людину на навчання, фактично до себе в майстерню на роботу, то мені потрібно бути сплачувати за нього податки.
– Ви вмієте не тільки ремонтувати, а й шити нове взуття?
– Так. Але зараз шити виходить дуже дорого, оскільки великі накладні витрати цього процесу. Якщо якісно пошити взуття вручну, то це буде значно дорожче, ніж купити його в магазині. Прості люди їх не купуватимуть. Зараз навіть при ремонті доводиться запитувати у замовників: з якого матеріалу краще зробити ремонт – з дешевшого чи дорожчого?
Пригадую, коли я починав працювати, то було дуже складно придбати якісний матеріал. Зараз такої проблеми не існує. Натомість виникла інша – його дорожнеча. Можна замовити по телефону чи інтернету – перешлють і з-за кордону, але ж і вартість його буде відповідна.
Окупацію пережив вдома: породисті цуценята народилися
– Як працювала взуттєва Ваша майстерня під час окупації Бучі рашистами?
– Під час окупації я був вдома. Тут у майстерні не працював. Пригадую випадок, як під час окупації сусідка принесла взуття, яке відремонтував їй вдома.
Повернувся до майстерні того ж дня, коли українці вже визволили Бучу. Кіоск був зачинений, на щастя, нічого не влучило, і нічого не вкрали. Хоча в середині все на підлозі валялося. Попадало внаслідок вибухових хвиль.
Загалом всю окупацію я пережив у Бучі у своєму будинку на Мельниках. Окупантів бачив лише здалеку, як вони ходили і їздили бронетехнікою. На щастя, до нашого подвір’я вони не приходили.
Ми нікуди не виїжджали, бо ще займаємося розведенням собак. Вирощуємо цуценят порід Йоркширський тер’єр і Померанський шпіц. Саме перед початком повномасштабного вторгнення, 20 лютого, у нас народилися цуценята. Їм вже два років. Ще двійко залишилося.
– Словом, вдома Вам також не скучно?
– Так. У нас ще є город, відповідно огірки, помідори, картопля – все своє.
– Які ще у Вас є хобі чи захоплення?
– Ще люблю годинники. У мене є невеличка колекція старовинних годинників-ходиків. Мені дуже подобається їхній бій. Особливо приємно слухати, коли вони тікають у тиші, а потім лунає їхній дзвін.
Також я люблю подорожувати на машині.
– Які якості найбільше цінуєте в людях?
– Чесність. Люди різні приходять. Вдається з усіма порозумітися.
– Як розуміємо, у Вас є постійні клієнти?
– Так. Навіть з інших районів приїздять до нашої майстерні.
– Маєте якісь нагороди чи відзнаки?
– Кілька разів про мене писали в місцевих газетах – «Ірпінському віснику» і «Бучанських новинах». Також прості люди, мої замовники, буває вітають мене зі святами.
Спілкувалися
