Ветеран-афганець Анатолій Бузіновський: «Нас називали смертниками»

Ветеран-афганець Анатолій Бузіновський: «Нас називали смертниками»25 грудня 1979 року розпочалося введення радянських військ на територію Афганістану. Цей день фактично став початком десятилітньої жорстокої війни, приховуваної під сором’язливим ідеологічним штампом «перебування обмеженого військового контингенту».

У травні 1988 року згідно з Женевськими угодами, розпочалося виведення Обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану. Проте радикально налаштовані моджахеди робили все, щоб жоден радянський військовослужбовець не зміг вийти живим з Кандагару і повернутися на Батьківщину. Серед тих, кому заочно було винесено смертний вирок був і ірпінчанин Анатолій Бузіновський.

Біографія Анатолія схожа на життєпис багатьох його ровесників. Закінчив Ірпінську середню школу № 17. Опанував робітничу професію токаря. З 15 років вже почав свою трудову біографію на відомому в Україні та за її межами заводі «Арсенал». У 18 років від військкомату його направили на курси водіїв у Катюжанку. А закінчили автошколу на місяць раніше – трапилася Чорнобильська трагедія. Першим випробуванням для Анатолія та його товаришів було відрядження у квітні 1986 року до зони ураженою радіацією, у Поліське, де вивозили шкільний інвентар. Ніхто з тих, хто відряджав молодих курсантів-водіїв, не попереджав про небезпеку радіації і можливі її наслідки. Лише пояснили – це буде для вас екзамен із практичного водіння у Чорнобильську зону.

Другим випробуванням стала служба в Афганістані. Перед призовом у військкоматі цікавилися ставленням Анатолія до наркотиків, чи бува часом хтось із його знайомих не вживав їх. Проте, майбутнього солдата це ніскільки не насторожило. На співбесіду запросили його батьків, їх запевняли, що син неодмінно служитиме в Союзі. Його команда, 20-а на місяць, потрапила до м. Лубни, що на Полтавщині. Молодих бійців батьки-командири переконували, що вони служитимуть на кордоні. Спочатку відправили до Ашхабада. Звідти поїздом в навчальну частину в Ілотань. І лише тут вони дізналися від старослужбовців, що виконуватимуть свій інтернаціональний обов’язок у Афганістані. Траплялися поодинокі випадки, коли дізнавшись про сумну звістку. Дехто з молодих солдатів повідомляв про це своїм батькам. Ті, відразу по прибуттю до військової частини, благали їх командира залишити синів служити в Союзі, тільки не в Афгані…

Ветеран-афганець Анатолій Бузіновський: «Нас називали смертниками»Анатолій не з тих, хто скаржився на долю і за чийсь рахунок намагався полегшити своє життя. Навпаки, своїх рідних він як тільки міг втішав, мовляв, у нього все по службі добре, нехай за нього не хвилюються. Але на душі залишався неспокій, незважаючи на те, що старші за призовом солдати запевняли: нічого страшного «за річкою» не відбувається, тим паче, що невдовзі виводитимуть наші війська. Але, як показало саме життя, це були лише оптимістичні прогнози. У дійсності відбувалося зовсім по-іншому. Тоді рядовий Бузіновський і його товариші навіть і не здогадувалися, що невдовзі їх очікує.

У листопаді-грудні вони проходили навчання в Ілотані. Всім було зрозуміло: бійців готують до військових дій. Їх вчили вогневій підготовці з різних видів зброї, закладати міни, влаштовувати імпровізовані напади на автоколони, діяти у бойових умовах.

Потім було відрядження до Ашхабаду, звідти у Ташкент. А зі столиці Узбекистану – в Термез. Перед вильотом з Термезу в Кундуз молоде поповнення вишикували на злітній смузі. Командир запитав у 120 солдатів: «Хто не хоче летіти в Афганістан, крок вперед». Ніхто навіть і не ворухнувся. І це був свідомий вибір кожного. Потім пролунала команда на посадку в літак. І вантажний Ан-12 взяв курс на Афганістан.

Анатолій потрапив служити в автобатальйон, що дислокувався у м. Шинданді. Йому пощастило потрапити у взвод, в якому переважно служили хлопці з України. Отримавши новий ГАЗ-66. Він почав супроводжувати радянські автоколони. У його екіпажі знаходився солдат-зв’язківець. Командир неодноразово перед кожним виїздом попереджав, що саме від оперативності автотранспорту і зв’язку залежить, як швидко повідомлять про можливу небезпеку, або напад на автоколону. Хоча інструкція вимагала, щоб в екіпажі крім водія, знаходилися ще три зв’язківці. Проте наші бійці завжди їздили у двох. Дорога завдовжки 500 кілометрів від Шинданду до Кандагара, по якій перевозили боєприпаси та іншій військовий вантаж, а також гуманітарну допомогу місцевим мешканцям, знаходилася під постійним прицілом душманів. Слід віддати їм належне, – влаштовувати засідки і мінувати дороги вони вміли професійно. Зненацька нападав ворог у так званій «зеленці», на місцевості засадженою рослинністю. Перед проходом нашої автоколони артилеристи здійснювали артобстріл цієї території. Проте духи знали місцевість, підземні кірізи і навіть під обстрілом чинили відчайдушний опір нашим військовим.

Всіх, хто був у складі автоколони, називали смертниками. Одного разу Анатолій спілкувався через перекладача з одним з афганських воїнів водіїв, якого місцеве командування направило на допомогу шураві супроводжувати автоколони. Той зізнався, що потрапив в «афганський штрафбат» за покарання: в автопригоді з його вини загинув високий армійський чин.

У 90 % випадках при проходженні завантажених колон наші бійці зазнавали нападу. Раніше порожні колони, які поверталися назад, «духи» не обстрілювали. А ось коли стало відомо про виведення наших військ, моджахеди намагалися не випускати з Кандагару живим жодного нашого військовослужбовця.

При наближенні автоколони до місця засідки спеціально підготовлені снайпери відкривали вогонь по водіях і старших машин. У районах бойових дій духи влаштовували завали на дорогах, де розчищати їх було дуже важко. Місця завалів мінували. В останні роки широко застосовувалося мінування дільниці дороги на відрізку 100-150 метрів, куди закладали до 8-10 фугасів, їх підривали одночасно. Саме при таких обставинах загинув найкращий друг Анатолія Петро Петренко зі Ставища, що на Київщині. У свій останній рейс Петренко відправився у складі ротної колони. При виїзді з Кандагару в полотно дороги заклали радіокерований фугас. Від вантажівки Петра взагалі нічого не залишилося. Це трапилося 16 травня 1988 року. А днем раніше вже розпочалося виведення радянських військ з Афганістану.

Ветеран-афганець Анатолій Бузіновський: «Нас називали смертниками»За мужність та героїзм, виявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку, Петра Петренка посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. Його ім’я було присвоєно автомашині, а воїни роти своїми зусиллями встановили обеліск на місці його загибелі.

Водіїв військової частини 19920 (автоколона 1013), в якій служив Анатолій Бузіновський, називали «наливняками», «факельниками», бо розвозили пальне для бойової техніки по всьому Афганістані. Вони залишили свій слід обелісками (у місцях загибелі) та іменними написами на бойових машинах, названих на їхню честь.

Неодноразово у смертельні пастки потрапляв і Анатолій. Щомісяця виконував по 3-4 рейси під нищівним вогнем душманів. За півтора роки війни здійснив більше 50 бойових рейсів, за що отримав вимпел «Кращому воїну». Він дбайливо ставився до свого бойового друга – вантажівки. І вона його жодного разу не підводила в рейсі, не брали її на буксир в кінці колони. Траплялося, що по кілька місяців не повертався з рейсу. Не встиг через небезпечну ділянку провести свою автоколону, як по рації повідомляли, що на зустріч йде інша колона, в якій машина зв’язку зламалася в дорозі. Виконавши цей незапланований рейс, отримував інший наказ, тепер супроводжувати вже свою автоколону. Лиха доля оминула Анатолія. Під час цих відряджень крізь пекло війни довелося стати свідком найтрагічніших подій. Як можна забути, коли на твоїх очах у водійські двері сусіднього КАМАЗу влучив снаряд, і, обпаливши ноги шофера, вилетів крізь кабіну. Шокованому водієві пощастило тоді залишитися живим. В іншому випадку водій під масивним обстрілом чіпляв на буксир пошкоджену вантажівку колеги. Куля влучила у фаркоп і після рикошету потрапила в обличчя рятувальника. Він загинув відразу. Інший водій під час руху наскочив на фугас. Від сильного вибуху відірвало кабіну. Тіло, вірніше фрагменти, що від нього залишилися, розкидало навкруги. Особливо врізалися у пам’ять відірвані від тіла закривавлені руки водія, які так міцно у момент його смерті тримали кермо, що воно перетворилося у дугу…

Скільки таких молодих юнаків, яким було по 18-20 років забрала сліпа смерть в Афганістані?

Скільком солдатам та офіцерам водії врятували життя, коли втрачаючи свідомість, виводили палаючі машини з-під обстрілу. Це не піддається підрахункам.

Одного разу КамАЗ вилетів на узбіччя і перекинувся. Якимось дивом вантажівка не підірвалася, оскільки узбіччя дороги було майже нашпиговане мінами. Якщо б Анатолій не зупинився і не спробував би допомогти своєму колезі, то, напевно, ніколи не простив це собі. Не знаючи схем знешкодження мін, всліпу, затамувавши подих, усвідомлюючи, що кожен його крок, від якого щеміло серце і холонула душа, може стати останнім, не тільки спромігся пройти крізь смертельні пастки, а виніс на руках закривавленого та контуженого молодого водія.

Доля виявилася милосердною до Анатолія. В останній день перед відправленням на Батьківщину йому було присвоєно звання молодший сержант, вручено бойові нагороди. Як же помилялися ті, хто запевняв його та товаришів, що в Афгані вони лише відмітяться, пробудуть кілька тижнів, максимум місяць-два і як учасники бойових дій з військовими пільгами повернуться у Союз. Його призов не тільки відбув усю строкову службу, але й кілька місяців ще й переслужив. Політики, які розв’язали цю війну, через засоби масової інформації запевняли громадськість, що старослужбовці самі не хочуть повертатися додому і дослужують за молодих, необстріляних. М’яко кажучи, це не відповідало дійсності. Додому хотіли всі. Але вже в Союзі, крім рідних та близьких, їх ніхто не очікував. І не переймався проблемами вчорашніх воїнів-інтернаціоналістів.

Їх зрадили двічі – коли приховували, що дітей відправляють туди, на війну, і коли живим, пораненим, калікам, з надломленою психікою від побаченого і пережитого цинічно заявляли: «Ми вас туди не посилали!». Від такої безвиході у розпачі ті, хто дивом повернувся живими з війни, казали: «КРАЩЕ Б МИ В АФГАНІ ЗАГИНУЛИ, НІЖ БАЧИТИ, ЯКЕ ДО НАС ТУТ СТАВЛЕННЯ».

Анатолій й досі боляче переживає втрату свого друга. Після повернення з війни в союз, наступного дня з товаришами по службі поїхали відвідати батьків Петра Петренка. Відтепер щороку, 15 травня, у день його пам’яті, вони традиційно відвідують могилу фронтового побратима. БАТЬКИ КАЖУТЬ: ВІЙНА ЗАБРАЛА У НАС ОДНОГО СИНА, АЛЕ ПОДАРУВАЛА ШІСТЬОХ ЙОГО ОДНОПОЛЧАН.

Фронтові побратими, обпалені афганською війною, тримаються разом. Часто зустрічаються, згадують минуле, всіх тих, хто живий і тих, хто загинув. Афганці знають справжню ціну і життю, і дружбі та сподіваються, що не їм, ні їхнім дітям, ні онукам вже ніколи не доведеться воювати.

 

 

Післямова до розповіді: 

 

Те, що я потраплю в Афганістан, тримали в суворій таємниці, до останнього нічого не говорили. Були Лубни, потім Ашхабад, Іолотань. Ще три місяці проходив «учебку», перенавчався водити бойові машини, КамАЗ. У січні 1987 року потрапив в Афганістан. Наші колони возили гас з Шинданда на Кандагар. Так я служив до самого виведення, два роки постійно за кермом.

Місцеве населення до нас ставилося по-різному. Хто трохи знали російську мову, бувало, приходили до нас з метою щось купити, щось

продати. Такі нормально ставилися. З місцевою поліцією теж були непогані стосунки. Коли радянські війська вже виводили з Афганістану, вони нам говорили, що їм без нас стане погано. Боялися. А взагалі як можуть люди ставитися, коли до них чужі приходять? Як ми можемо ставитися до тих, хто прийшов зараз до нас, на нашу землю? Так само і афганці до нас ставилися. Як я розумію, Радянський Союз тоді хотів мати ще одну радянську республіку в вигляді Афганістану. Посилено будували універмаги, ставили пам’ятники. Але нічого з цього не вийшло.

Служба в Афганістані мені дуже запам’яталася. З одного боку, це була моя робота. Сідаєш з ранку за кермо і ведеш колону. Я був в машині-радіостанції, супроводжував колону зв’язку. Бувало, потрапляли під сильний обстріл. Але людина звикає практично до всього, і ми звикли.

Було таке, коли вже почалося виведення радянських військ – з Кандагара вже війська вийшли – а нас назад відправляли на бойові завдання. Складалося враження, що ми взагалі вже звідти ніколи не підемо.

Стався такий випадок. У нас один хлопець на машині злетів з мосту прямо в кювет в «зеленку», а узбіччя було заміноване. Тоді я і ще один мій друг спустилися по цьому мінному полю, щоб його дістати. Хоча нам в «зеленці» зупинятися взагалі заборонялося. Я говорив ще тоді: «Тому, хто пройшов «зелену зону» під обстрілом, потрібно було давати, як мінімум, орден «Червоної зірки». Адже там і вбивали, і підпалювали, і КамМАЗи наші горіли. А я цих рейсів зробив дуже багато. За два роки моя машина жодного разу не була поламана, жодного разу не було замикання. За це мене і нагороджували, я не підводив ніколи. Маю медалі «За відвагу» і «За бойові заслуги».

Те, що у нас зараз відбувається на Сході України, ще кілька років тому ніхто не міг навіть уявити, що таке взагалі може бути. Та ще й від кого потерпаємо? Від наших братів. Практично у кожного в Росії є і родичі, і друзі. Звичайно, ця війна нікому не потрібна. Скоріше б вона закінчилася.

Двоє наших побратимів – Микола Личак і Олександр Давидчук – загинули на Сході України. Ці хлопці завжди були в перших рядах нашої організації УСВА. Були хороші товариші, друзі. Завжди приходили на допомогу, якщо хтось її потребував. Мабуть, тому вони і пішли воювати в АТО першими.

Україну в майбутньому я бачу гідною європейською державою. Хотілося б, щоб наші діти, онуки жили в нормальній, процвітаючій країні.

 

 

Підготував Володимир ЕННАНОВ

 

 

ДОЛУЧАЙТЕСЯ ДО НАШОЇ СПІЛЬНОТИ У FACEBOOK

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *