Олена ПЛАКСІНА: «Історична спадщина – це коріння, на якому ми зростаємо»

Сьогодні ми спілкувались із Оленою Плаксіною, краєзнавцем Ірпінського регіону, першим керівником  Інформаційно-туристичного центру Ірпеня (2011–2014 рр.) Поміж іншого, пані Олена працювала зберігачкою фондів Ірпінського історико-краєзнавчого музею, однак, на сьогодні їй довелось полишити і цю посаду через свою безмірну любов та непідробну повагу до історії Приірпіння. Як відомо, ірпінчанка сміливо критикувала  місцеву владу через цілковиту байдужість  у ставленні до історичних пам’яток Ірпеня. Детальніше про це у статті «В Ірпеня можуть забрати краєзнавчий музей».

 –  Пані Олено, як Ви вважаєте, чому теперішня місцева влада так відчужена від історії Ірпеня?

– Тому що у всьому люди бачать гроші… Якщо ми переймаємо досвід Європейських країн, то як можна було зробити платним наш історико-краєзнавчий музей? Так, наприклад, у  іспанському місті Барселона вхід до музею сучасного мистецтва Метроном – є  безкоштовним для усіх відвідувачів у будь-який час, а в музеї Пікассо, кожен має змогу безкоштовно насолодитись найкращими роботами відомого іспанського художника щонеділі. Для мене було великим відкриттям, що і в Лувр, найкращий музей світу, можна потрапити  безкоштовно з жовтня по березень у кожну першу неділю місяця. Всяка цивілізована країна розуміє, що культурні надбання не можуть виражатись у грошовому еквіваленті, а культура – це вічні цінності,  які визначають не лише поведінку людини у суспільстві, а і його менталітет та особливості національної самосвідомості.

Мені, наприклад, було не зрозуміло, як можна дозволити знести дім Максима Рильського, адже ця будівля пережила найскладніші часи в історії нашого міста, а у 2015 році була зруйнована за мовчазною згодою мешканців та місцевої влади, в той час, коли на державному рівні Верховною Радою України було прийнято постанову про відзначення 19 березня 2015 року 120 років з дня народження Максима Тадейовича .. Яким же було моє здивування,коли я дізналась, що за 21 день до цієї дати, Ірпінська міська рада за підписом мера Володимира Карплюка,  прийняла рішення про присвоєння  імені Заріфи Алієвої школі №12, ще й сертифікат видала. І це не зважаючи на те, що Заріфа Алієва навіть ніколи не відвідувала Ірпінь, при цьому у нашому місті є пам’ятник їй, вулиця її імені та навіть музей.

А Максим Рильський  мешкав у нашому місті довгий час, до того ж, пік його щасливого життя припадає саме на Ірпінський період.

Шкода, знесли не тільки будинок Рильського, але і вирубали сад який з любов’ю посадив поет. І якщо Катерина Миколаївна Рильська, дружина поета, займалася господарськими справами і впорядкуванням будинку, то Максим Тадейович доклав чимало зусиль до того, щоб дати раду земельній ділянці – ґрунт на ділянці був суцільним піском. За словами їх сина Богдана: «Це давало підставу Миколі Бажану не раз глузувати з батька, називаючи його перетворювачем пустелі. Але завезений торф, зробив своє…». Через рік Рильський вже почав  садити щепи фруктових дерев, розбивати квітники й кожне посаджене дерево отримувало свою назву.

Чому ж тоді у Києві може бути сад Довженка, а в Ірпені – не може бути саду Рильського? Чи знає молодь, що «Зібрані твори М.Рильського» вийшли у 1985 році аж у двадцяти томах! Його ім’я – це величина у світовій культурі. Це наша гордість! Але сьогодні на місці будинку Рильського ми можемо побачити супермаркет АТБ… а не літературний музей. В Іспанії,наприклад, є Будинок-музей Сервантеса – автора роману «Дон Кіхот Ламанчський». Сам музей розташований у центрі містечка Алькала-де-Енарес, при чому в будівлі досі присутня атмосфера XVII-XVIII століть. Крім того, там зберігається безліч видань «Дон Кіхота», надрукованих на різних мовах у різні роки, до речі, вхід до музею є безкоштовним.

 Олена ПЛАКСІНА: «Історична спадщина – це коріння, на якому ми зростаємо»

Що, по-вашому, має робити влада для популяризації історії міста?

– В Ірпені у різний час проживала велика кількість виняткових та неординарних особистостей. Тут шукали спасіння від більшовицьких переслідувань представники аристократії та інтелігенції. У 1918 році до містечка переїхала родина князя Володимира Петровича Трубєцького, а в 1925 році – сім’я княгині Марії Волконської. У 20-х роках у нашому місті мешкало і високе духовенство, яке після перших хвиль репресій було змушене піти у тінь, це – ігуменя Покровського монастиря Софія Гриньова, ієрочернець Києво-Печерської Лаври Еразм Прокопенко, а також відомий релігійний публіцист і філософ Сергій Нілус. До того ж, у Ірпені проживало чотири канонізованих Святих, один із яких – Феодосій Ірпінський – похований на нашому кладовищі.

Вивчаючи біографію Бориса Пастернака, можна впевнено сказати, що і для Нобелівського лауреата  ірпінське літо стало однією із найяскравіших сторінок із його життя. Даний період не тільки став вирішальним у творчості поета, але і докорінно змінив усю його долю. Прямо в Ірпені, у 1930 році Борис Леонідович закохався у свою Музу – Зінаїду Миколаївну Нейгауз, яка стала для поета більш ніж дружиною.

В нашому краї поет закінчив роман-поему «Спекторский», а також написав дві балади, присвячені Нейгаузам: «Годами когда-нибудь в зале концертной» та «Лето». Саме тут Борис Пастернак повертається  до життя після важкої депресії, що була по’язана  зі смертю свого друга Володимира Маяковського.

Цю історію можна було «розкрутити», зробити брендом, адже Пастернак – це Нобелівський лауреат і його будиночок по вулиці Пушкінській, 47 ще зберігся.

Ще одна відома особистість, дім якої теж залишився практично неушкодженим – це Микола Носов – творець Незнайки. Як приємно ходячи ірпінськими вулицями усвідомлювати, що ти на батьківщині Незнайки, адже у нашому містечку, були написані перші глави одноіменного безсмертного твору. До речі, перше видання з’явилось у Києві в журналі «Барвінок», при чому розмовляв улюблений герой всіх дітей українською мовою. А Квіткове місто, у якому жили казкові герої з «Незнайки», розташовувалось в Ірпені, де пройшло яскраве дитинство майбутнього дитячого письменника Миколи Носова, спогади про яке пізніше трансформувалися у книгу. «Я уже знаю, что мы живем в Ирпене, а Ирпень – это железнодорожная станция в двадцати пяти километрах от Киева. Местность здесь красивейшая: есть лес и река, поэтому у многих киевлян в Ирпене дачи, но мы, как и другие ирпенские жители, живем здесь постоянно, то есть и лето, и зиму…», – так напише Микола Носов у своїй автобіографічній повісті «Тайна на дне колодца». Завдяки цим спогадам стало відомо і багато інших фактів про те, як виглядав Ірпінь на початку ХХ сторіччя.  Дана повість стала своєрідним посібником з вивчення дореволюційного Ірпеня. Однак й досі ці факти, на жаль, мало освітлені, не має ні пам’ятника, ні книг та брошур про Носова. «Незнайка» був перекладений на 68 мов світу, у тому числі й на японську. У самій Японії є навіть кафе «Незнайка», а в Ірпені – на його батьківщині – навіть не встановлено меморіальної дошки. Якщо ми переймаємо досвід передових країн, в тому числі і США, треба звернути увагу, що в американському містечку Ганнібал, на батьківщині дитячого письменника Марка Твена, встановлений пам’ятник його літературним героям Тому Сойєру та Гекльберрі Фіну. А у Копенгагені, де жив відомий дитячий письменник Ганс Крістіан Андерсен встановлений пам’ятник героїні його казок Русалочці, що стала візитівкою датської столиці!

Варто сказати, що у 2012 році у Ірпені був оголошений конкурс на кращий меморіал Миколі Носову, а у газеті «Ірпінський вісник» були опубліковані результати і названо переможця, однак, пам’ятник так і не був встановлений. До речі, макет цього пам’ятнику демонструється у нашому музеї. Сьогодні в Ірпені встановлено безліч скульптур, але немає жодної, яка була б безпосередньо пов’язана з історією міста.

З відомих персоналій Ірпеня не можу не згадати і Федора Кричевського, який теж був мешканцем нашого міста, проте, на відміну від інших, Ірпінь став для відомого художника останнім містом на цьому світі. Рівно 70 років тому, 31 липня 1947 року Кричевський  упокоївся в Ірпені, а будинок, у якому проживав основоположник української школи живопису знаходився у самісінькому центрі міста, на вулиці Павленка,1.

«Творчість Федора Григоровича Кричевського – це мудрість великих майстрів, художників Ренесансу, як Веронезе, Тиціан. Це людина Шаляпінського порядку… Він був титаном свого часу і буде ним для майбутніх поколінь», – так казав його учень, художник Володимир Бондаренко, виступаючи на вечері пам’яті  4 червня 1965 року і так може сказати кожен, хто хоч раз бачив картини митця. Завдяки Кричевському Ірпінь знають і в далекій Америці, і в Європі,  і навіть у Австралії, де живуть шанувальники його таланту, але сумно, що в Ірпені, де він написав свої останні твори «Хлопчик запускає змія», «Свято колгоспного урожаю» та «Молотьба» із серії «Квіти України» з такою байдужістю  ставляться до його пам’яті.  А меморіальна стела, яку поставив ще один наш земляк Борис Піаніда (прим. український маляр, кандидат мистецтвознавства, художній критик) в 1979 році, зараз знаходиться у досить непривабливому стані, не зважаючи на те, що це центр міста, а поруч побудована багатоповерхівка…

На противагу цьому, в Італії, у невеликому містечку Пьеве-де Кадорє, де жив Тіціан, є пам’ятник великому художнику і центральна площа носить його ім’я, так само, як і у Вероні на площі Фра Джованні є пам’ятник Паоло Веронезе.

Можу пишатися тим, що будучи членом комісії з питань охорони культурної спадщини Приірпіння в 2008 році, мене почули і в Стоянці з’явилась вулиця Кричевського, але пам’ятника українському художнику, фундатору української школи живопису ХХ сторіччя так і немає в Ірпені. Хочу сподіватися що у пам’ятний рік Кричевського місто приведе в порядок  його стелу.

Тому, я вважаю,що для того,щоб містяни знали свою історію , потрібно впроваджувати краєзнавчі туристичні маршрути, пустити комфортабельний автобус з не надто високою ціною, з гарним аудіо- та відео-супроводом, наприклад, у обідні години, для вчителів, дітей..

Олена ПЛАКСІНА: «Історична спадщина – це коріння, на якому ми зростаємо»

– Навіть для дітей? Зазвичай дітям не сильно цікаві краєзнавчі екскурсії…

– Мої екскурсії подобались усім незалежно від віку, навіть першокласники під час більш ніж годинної екскурсії по Ірпеню сиділи у автобусі із захопленими поглядами, уважно слухали й усе щебетали, що їм цікаво знати історію рідного краю.

Проблема нашого міста, та і суспільства у цілому полягає в тому, що більшість дітей не знають історії власного населеного пункту. Звісно, школярі можуть знати мікрорайон, де вони проживають, район школи, але не все місто.

Саме тому треба впроваджувати екскурсійні краєзнавчі тури по Ірпінському регіону, бо це прищеплювало б маленьким громадянам любов не тільки до сучасних частин міста, де розташовані популярні торгові та розважальні центри, супермаркети і парки, але й давало б їм розуміння того, що є й історичні зони, про які треба не лише знати, а і цінувати їх та берегти. Шкода, що коли я пропонувала увести такі маршрути, ніхто належним чином на це не відреагував…

– Які маршрути Ви б запровадили?

– Ще у часи, коли я працювала в Інформаційному туристичному центрі Ірпеня, мною було створено і впроваджено 4 маршрути, до одного з яких я розробила методичні рекомендації, а саме: виміряла довжину маршруту, вирахувала оптимальну швидкість руху автобуса, визначила місця, де краще зробити паркування транспорту, вказала об’єкти показу та інше. Якщо ж туристичний маршрут для міста є проблемним у фінансовому аспекті, то можна запустити аудіо-екскурсію, наприклад, для велосипедистів. До речі, таку ідею вже  впровадили у Львові. Я навіть повністю підготувала до друку перший в історії Ірпеня «Путівник туристичного маршруту «Історія живе поруч», але, на жаль, не тільки маршрут не знайшов собі  застосування, але і я як керівник Центру…

Олена ПЛАКСІНА: «Історична спадщина – це коріння, на якому ми зростаємо»

Олено Геннадіївно, будучи краєзнавцем Ви не тільки публікували статті та писали книги, а і брали участь в розробці та виробництві фільмів у галузі історії та культури Приірпіння. Розкажіть про ці кінострічки.

– Серед фільмів можна виділити трисерійну стрічку про Приірпіння, яку ми робили з Юрієм Багрянцевим (прим. український тележурналіст, літератор, видавець).

Перша серія «Приірпіння 1» стосується безпосередньо міста Ірпінь, у ній йдеться мова про історичний музей, ще уцілілі старі дачні будинки Максима Рильського та Миколи Носова, а також 500-річний Дуб-Прадуб і Свято-Троїцьку церкву.


У другій стрічці цього циклу «Приірпіння 2» розповідається про Ірпінський будинок творчості письменників, Ворзельський музей «Уваровський Дім» та понад 500-річне селище Гостомель.

Фільм «Подорож вулицями Ірпеня» описує довоєнний період історії нашого міста через долі відомих особистостей, які мешкали у Ірпені, а саме художника Кричевського, княгині Марії Трубецької й поета Бориса Пастернака. Ці три стрічки увійшли до серії фільмів Юрія Багрянцева «Київщина Туристична»,  яка оповідає про археологічні, архітектурні, історичні та культурні пам’ятки Київської області. Їх можна побачити і в інтернеті.

Разом із Ліною Агарковою (прим. українська режисерка та авторка сценаріїв) ми спрацювались у кількох картинах, зокрема, поставили фільм «Ірпінь срібного віку», де я виступала в амплуа сценариста та ведучої, а Ліна – режисером. Фільм був поставлений завдяки фінансовій допомозі Володимира Розвалова та Андрія Дюбенка. Стрічка розповідає про перші 20 років існування Ірпеня. Важливо, що у процесі підготовки фільму вдалось дізнатись відомості про першого генерального архітектора нашого міста – Георгія Ковалевського, який після міграції з України у міжвоєнний період керував розвитком усього містобудування у Белграді, а також розробив генеральний план забудови цього міста й навіть отримав Гран-прі за цей проект у 1925 р. на Паризькій декоративній виставці.

«Крізь кремові фіранки» – ще одна спільна робота з Ліною Агарковою, двосерійний фільм про Булгакова.

Перша частина фільму присвячена життю сім’ї Михайла Булгакова у Бучі. Добре, що це кіно встиг переглянути нині вже покійний Леонід Череватенко (прим. український поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист, раніше – керівник Державного департаменту кінематографу, Шевченківський лауреат) й дуже схвально відізвався про фільм, він був здивований звідки ми взяли стільки архівної кінохроніки, але це режисер «зістарила» сучасні кадри. До речі, я там граю матір Булгакова, а мій син – брата письменника, а зйомки проходили на подвір’ї садиби Сидорука в Ірпені. Валентина Сидорук нам тоді допомогла  ще й коштами, які пішли на монтаж фільму,а у фільмі знявся і онук Володимира Сидорука, Орест. Великі слова подяки хочу сказати цій родині, яка так бережно ставиться до історії та пам’яті.

Усі вищезгадані фільми транслювались по телебаченню, у тому числі, на телеканалах Рада та Перший національний.

Є ще багато яскравих прикладів нашої співпраці із Ліною Агарковою: трисерійна стрічка про нашого земляка, художника Бориса Піаніду та його вчителя Матвія Донцова (прим. український художник-живописець ХІХ-ХХ ст.) «Борис Піаніда: науковець,  митець, педагог»,  також зроблено фільми про Ольгу Прохасько та життя сім’ї Волконських, зокрема про княгиню Марію Волконську. Варто сказати, що мені вдалось знайти внучку княгині Марії Волконської – Зінаїду Радзієвську, завдяки чому випала творча удача дізнатись про життєвий шлях письменниці Волконської.

Окрім фільмів Ви також писали книги та займались науковими дослідженнями, можете розповісти про свої здобутки у цій царині?

– Одна із перших книг – «Ірпінь знайомий-незнайомий», випуск якої теж профінансували Володимир Розвалов та Андрій Дюбенко,  показано історію міста через долі його мешканців.  Дана книга з’явилась у результаті обробки різноманітних матеріалів: мемуарів, спогадів, щоденників. До речі, в ній вперше опубліковано перший план забудови Ірпеня 1909 року.

Друга книга «Ірпінь. Історія живе поруч»,  вийшла у 2012 році – є продовженням першої книги. Випущена була за сприяння Видавничо-інформаційного центру Національного університету ДПС України.

Цікавим матеріалом у ній є спогади відомого письменника, автора багатьох романів з історії революційного руху, офіційного біографа В’ячеслава Молотова – Сергія Мстиславського, який мав дачу у Ворзелі.  Важливим штрихом з біографії Мстиславського є і той факт, що він брав безпосередню участь в арешті російського царя Миколи ІІ та його родини. У 1920-х роках Мстиславський написав книгу «Деникинцы на Украине», у якій розділ «Занятие Киева большевиками» присвячено подіям громадянської війни, що розгорталися на наших землях у 1919 році. Тому ми маємо можливість знати про цей період історії нашого міста більше.

Третя книга «Свято-Троїцький храм.100 років» є визначальною тим, що ця тема є малодослідженою,  адже за радянських часів писати про це було заборонено, і навіть після здобуття Україною незалежності це питання опрацьовувалось не надто активно. У процесі написання цієї книги було відкрито багато нових імен та історичних даних, про які не було відомо навіть священнослужителям цього храму. Завдяки моїй інформації, на  території церкви в 2012 році був встановлений пам’ятний знак засновникам Свято-Троїцького храму – священнику Георгію Тихомірову та ктитору Захарію Сушицькому, які були поховані ще в 1920-ті роки на погості храму, але могили їх не збереглися.

Окремим рядком хотіла би згадати Михайла Петровича Алабовського, який з 1936 року служив у нашому храмі, але в жовтні 1937 р. був заарештований НКВД та страчений 8 грудня за збір підписів проти руйнації Ірпінського Свято-Троїцького храму. У 1981 р. Алабовський був канонізований Російською закордонною православною церквою, проте ми і досі не встановили йому меморіальної дошки на храмі. Вважаю, що про духовний подвиг Михайла Алабовського повинні знати мешканці нашого міста.

– Чим ви зараз займаєтеся, над чим працюєте?

– Зараз займаюсь цікавим творчим  проектом «Ірпінська пісня», над яким пощастило працювати з відомим композитором Юрієм Блінниковим та записати на студії 34 пісні власним коштом. Цей проект мав принести велику користь для ірпінчан, адже там був задіяний не тільки ірпінський композитор, а і твори відомих поетів з Ірпеня: Максима Рильського, Сергія Бабайкіна, Юлії Бережко-Камінської, Сергія Рожновського, Наталії Рибальської, Антона Попова… Через нестачу коштів ми змогли записати тільки демо-версії, шкода, що ніхто не захотів виступити меценатом та допомогти з цим проектом, навіть міська влада ніяк не відреагувала на наше прохання допомогти у «дошліфовці» записів. Адже за нашою задумкою, це повинні бути подарункові диски з піснями та концерт на День міста. Якщо Львів має свій бренд – «Львівська кава», то Ірпінь міг би мати «Ірпінську пісню», але, на жаль, як і багато інших моїх проектів, все буде реалізовано, однак, без участі самого міста, на славу якого все це і робиться.

2-го травня цього року ми взяли участь у гала-концерті 17 міжнародного теле-радіо фестивалю «Прем’єра пісні». Камілла Костенко виконала  пісню із нашого проекту «Я не вірю», музику до якої написав Юрій Блінников, а слова Сергій Бабайкін. Пісня отримала високу оцінку глядачів, а Камілла Костенко була нагороджена дипломом лауреата міжнародного фестивалю. Зараз з нетерпінням чекаємо показ цього виступу по телебаченню.

– Щоб ви хотіли сказали на останок?

– У кожному суспільстві існує соціальна група, яка визначає культурні та етнічні норми, попри своє фінансове становище. У дореволюційні часи це була українська шляхта та дворяни, в радянські – інтелігенція. Наше демократичне суспільство таку групу тільки формує. Чи зможе вона задати вірний тон суспільної моралі та культурних норм, залежить від багатьох факторів, у тому числі від нас із вами. І перше, що ми повинні зробити – це зберегти те, що залишилося від попередніх поколінь.

 

Спілкувалася Ілона ЗАВАЛЬНЮК

Arrow
Arrow
PlayPause
prodam
Slider
ДОЛУЧАЙТЕСЯ ДО НАШОЇ СПІЛЬНОТИ У FACEBOOK

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *