Ніна КОЛОСОВА: Чим важчі умови – тим загартованіший і сильніший духом спортсмен

Наші кореспонденти спілкувались із майстром спорту України міжнародного класу, чотирьохкратною чемпіонкою України з пауерліфтингу серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату, спортсменкою з Луганщини, Ніною Колосовою.  Чемпіонка з радістю розповіла про власний досвід участі у всеукраїнських та міжнародних змаганнях, поділилась планами на майбутнє, розказала як вплинула війна на її спортивну кар’єру та життя у цілому, а також торкнулась труднощів, з якими сьогодні зіштовхуються параспортсмени в Україні.

Ніна КОЛОСОВА: Чим важчі умови – загартованіший і сильніший духом спортсмен

– Ніно Василівно, розкажіть як пройшло ваше дитинство,  де Ви навчались?

– Народилась я в Одесі 23 лютого, а зареєстрована була 26, оскільки була недоношеною. Потім потрапила у Цюрупинський дитячий будинок-інтернат, там виховувалась і саме там навчилась всьому, що умію.

В інтернаті я поставила мету – вступити навчатися у Луганськ, і з цієї дороги не сходила. Поступала сама, у мене не приймали разів з-п’ять документи, оскільки не було свідоцтва про смерть батьків, а треба було офіційне підтвердження, що я є сиротою.  А потім нарешті вступила до швейного відділення в Луганське СПТУ-інтернат. Директриса, звісно, взяла мене «на галочку», сказала: «Не дівка, а анаконда», оскільки я була дуже примхливою, любила командувати. Там навчилась і вишивати, і на машинці шити, і кроїти, зрозуміла, що якщо є усидливість – буде діло, а якщо ні – нічого не вийде.

 – Багато професійних спортсменів ще у дитячому віці  усвідомлюють свій потяг до спорту, як це сталось у Вас?

– Почалось усе з плавання – я риба за гороскопом і люблю плавати.  Після цього пробувала себе у легкій атлетиці, але це виходило дещо гірше, думаю, тому, що у мене маленьке тіло. Із технікою було все в порядку, метання спису виходило найкраще, і ядро кидала, але на той час всього на 3 метри, а цього мало, це не увесь результат. Також займалась стрільбою з лука, на серйозні змагання, правда, не їздила, тільки на обласні.

– Що мотивувало зупинитись саме на важкій атлетиці?

– На той час стрільби з лука в Луганську вже не було, з плаванням чомусь не зрослось, а легка атлетика не давала потрібного результату – я знала, що можу краще.

В училищі, де навчалась на закрійницю, вчитель фізкультури Гінкул Лілія Олексіївна, побачивши, що я здібна, привела мене до тренера з важкої атлетики. Мені все показали й запитують: «Зможеш?». А чому ж не зможу? Я одразу пожала 30 кг, поступово все стало виходити, я тренувалась, мені це стало цікаво, почала їздити на змагання.

 

Шкода, що не вийшло потрапити на Олімпіаду…Ти можеш отримати ліцензію, а замість тебе поїде хтось інший.

– Можете згадати як проходили ваші перші серйозні змагання?

– Перші серйозні були в Запоріжжі, там я посіла 2 місце. Тоді була недосвідченим спортсменом, у нас тоді форми не було навіть. Після цього, потихеньку стала їздити-їздити-їздити по областях, в Дніпрі була щороку, а коли було краще з фінансами – навіть по кілька разів на рік, то Кубок, то Чемпіонат. Зараз, на жаль, зустрічаємось набагато рідше.

Шкода, що не вийшло потрапити на Олімпіаду. Ліцензію отримала, але її забрали у мене та у ще однієї дівчини, хоч ми і увійшли тоді до першої десятки: я зайняла п’яте місце, а подруга третє. Наприкінці кваліфікаційного відбору мене зробили тридцять п’ятою, а ту дівчину шістнадцятою – «зсунули» нас і все. Тому що багато вирішують гроші, навіть у параолімпійському спорті. Ти можеш отримати ліцензію, а замість тебе поїде хтось інший, адже хто платить, той і замовляє музику.

– На Олімпіаду Ви не потрапили, однак вже у 2005 році поїхали на Чемпіонат Європи з пауерліфтингу в Португалію та вибороли там 1-е місце з результатом 70 кг. Як вдалось потрапити на цей чемпіонат?

– Ми виступали у Кубку України, й на чемпіонат відібрали найсильніших.

А перші міжнародні змагання були в 1997 році у Словаччині, там я завоювала 2 місце, пожала 65 кг. У Греції виборола 3 місце, потім була Корея, але у мене там не вийшло, хоч і була готова на усі 100%. Тоді стався прикрий нещасний випадок: ми йшли на обід, в ресторані були гвинтові сходи й хтось ніс воду на розносі, вона розляпалась, моя милиця підсковзнулась і я вдарилась об стінку. На наступний день змагання, а у мене кров з носа, ще й забила голову. Однак, на турнір все ж пішла, підняла вагу, але не таку, на яку розраховувала, хотілось 85 кг, а вийшло 62, чи 65 кг.

 

Пропонували залишитись у Греції, давали будинок, давали авто – все, що побажаєш, живи і тренуйся, проте мене тягне додому, немає закордоном відчуття батьківщини.

– Що змінилось у Вашому житті та спортивній кар’єрі після Чемпіонату Європи? Перед вами відкрились нові перспективи, можливо, з’явились якісь пропозиції?

– Були гарні пропозиції з різних країн, залишитись і виступати за них,  але ми не погоджувались, ми – додому і тільки додому, бо є патріотами своєї України. Всюди добре, але дома краще.

Пропонували залишитись у Греції, давали будинок, давали авто – все, що побажаєш, живи і тренуйся, проте мене тягне додому, немає закордоном відчуття батьківщини. Й американці пропонували приїжджати та тренуватись. Ясно, що там гарно, кращі умови, все зроблено для людей, інфраструктура чудова: ліфти працюють завжди, всюди є підйомники та пандуси,  продумано все капітально. Звісно, ще й зручний громадський транспорт: підйомник опустився на вулицю до твого рівня, підняв тебе в автобус, де окремо виділені місця для інвалідів. Для людей з візками є можливість пристебнутись, щоб не хитало по салону, окрім цього, автобуси дуже просторі, багато місця, не те що у наших бусиках – відчуваєш себе мов оселедець у бочці.

– Чому тоді відмовлялись?

– Ну, розумієте, що таке поїхати на чужину? Ти там нікого й нічого не знаєш, страшно. Так, там красиво, чудово, але воно не твоє.

Коли їздимо на змагання закордон, як-тільки сходимо з трапу літака, я смикаю тренера за куртку і запитую: «Коли вже додому?», а він: «Ти ж тільки з трапу літака зійшла», а мені хочеться додому, в Україну.

– Ви вірите, що ми коли-небудь дійдемо до такого рівня як у європейських країнах?

– Ні.

– А що ж тоді тягне в Україну?

– Дома краще, бо воно твоє рідне. Дім дає затишок, з інтернату була нестача цього всього, тому і більше тягне додому, куди б ти не поїхав і де б ти не був. Бо всім серцем і душею ти живеш тут. Ну, поїдеш ти закордон, але все-одно ж будеш думати, як живеться твоїм близьким та рідним, як вони перебиваються. Не хочеться відчувати себе зрадником своєї батьківщини.

– На яких тренувальних базах Ви займались, де були умови кращі, а де гірші?

– Більше всього займалась в Криму, у Євпаторії, там була найкраща параолімпійська база, на жаль, її вже немає, відібрала Росія… Зараз, звісно, хочуть будувати нову у Дніпрі, але деталей я не знаю. Ще у нас є гарна лижна база у Львівській області (прим. с. Яворів), там дерев’яні будинки у лісі, дуже гарно, дихаєш сосною, свіжим повітрям, проте важкоатлетам це не підходить, оскільки ми відносимось до літніх видів спорту.

А у Євпаторії ж було усе необхідне: обладнані зручні пандуси, при вході у кімнату немає порогів, в санвузлах є поручні, душові кабіни комфортні, крани стоять не надто високо – все, щоб було якомога зручніше для людей з інвалідністю. З номеру можна було в будь-який час дістатись до самого моря, передбачено спеціальні спуски, гірочки, викладено доріжки, щоб людині на візку було комфортно спуститись.

Ніна КОЛОСОВА: Чим важчі умови – загартованіший і сильніший духом спортсмен

Під час перших моїх змагань у 1995 році я важила 28 кіло, європейці не вірили, що важу так мало, мене ставили на ваги більше десяти разів, запитували: «І скільки ж вона жме?  – 65 кілограм. – Невже? Ексклюзив».

– Як проходить Ваше тренування, з чого починаєте?

– Починаю з розминки, яка займає хвилин 45, розминаю спершу кисті рук, потім лікті, потім плечі, пізніше переходжу до спини і тільки після цього можна братись за гриф, який важить 20 кг, далі потихеньку додаю ваги.

– Притримуєтесь певних  рекомендацій щодо дієти?

– Ні, ніяких, з дієтологами ніколи не працювала. Якщо треба скинути вагу – зав’язую з мучним, їм тільки сірий хліб. За роки у спорті вже знаю від чого поправляюсь – від молочних продуктів.  Кисломолочні ще куди не йшло, а от від домашнього молочка, домашнього сира, сметанки вага йде дуже добре вверх, наганяю і наганяю (Сміється).

Під час перших моїх змагань у 1995 році я важила 28 кіло, була найлегшою серед усіх спортсменів, до речі, тоді встановила рекорд. А коли була у Словаччині, європейці не вірили, що важу так мало, мене ставили на ваги більше десяти разів, запитували: «І скільки ж вона жме? – 65 кілограм. – Невже? Ексклюзив».

– Чи існують якісь рекомендації щодо режиму дня, Вам потрібно рано вставати, рано лягати, спати певну кількість годин на добу?

– Це більше залежить від бажання спортсмена. Хочеш спати – не муч себе й спи, хочеться раніше встати – вставай. У нас зазвичай два тренування, вранці та ближче до вечора, саме тому треба дати спокій організму в обідній час, хоча б 2 годинки поспати. Вечірнє тренування є трохи важчим, займаємось і на тренажерах, і з гантелями, і прес качаємо, однак, це не бажано робити щодня – краще через день, бо м’язи забиваються і треба давати їм відновлюватись. Важливо також ходити до сауни та басейну, треба, щоб м’язи відпочивали й розслаблялись.

– Який у Вас графік тренувань?

– Бувало 6 раз в тиждень. Зараз трішки менше, бо тренуюсь у двох спортзалах, в Ірпені та у Києві.

– Чому вирішили переїхати в Ірпінь?

– В Ірпені я опинилась завдяки моєму тренеру – Табанцю Олександру Григоровичу, він допоміг із переїздом й зараз я мешкаю у його тещі. А зазвичай я виступала за Луганськ.

 

Через цю війну зараз говорять, що от, в Луганську живуть погані люди, але яка різниця з якої ти області і з якого регіону, ти залишаєшся людиною в першу чергу. Нема різниці, звідки ти і де ти живеш, головне – як ти живеш.

– Сьогодні складно знайти хоч одну людину, якої не торкнулись військові дії на Донбасі, як війна вплинула на ваше спортивне та особисте життя?

– Коли почалась війна, тренери переїхали у Чернігів, коли облаштувались, то почали викликати і мене, але у нас почались обстріли. Я два роки не могла виїхати нікуди з Луганської області, не кажучи і про те, щоб поїхати на якісь змагання. Бо навколо прострілювались усі дороги, гради били абикуди. Бувало таке, що люди гинули на трасі: згорали автобуси, згорали авто. Тому багато хто і боявся їхати.

Те що ми бачимо тут у Києві кардинально відрізняється від того, що ми бачимо там. Це психологічно дуже складно, надзвичайно пригнічує ця обстановка, ці блокпости. Кожного разу показувати паспорт, його і так вже зашарпали до такої міри, що навіть фото не видно.  Це морально виснажує людину. З української сторони стараються швидше пропустити, а з того боку – справжнє знущання, люди стоять по 5-6 годин в чергах, іноді навіть довше.

Як би не було тяжко з цією війною, але що поробиш…Сама задаюсь питанням, коли це все вже закінчиться, налагодиться, бо вже не хочеться більше цих блокпостів, цієї війни. Шкода хлопців, самі плачемо, коли вони отримують поранення.

– З початком цих подій, ви відчуваєте, що Київ підтримує вас?

– Не надто сильно, мене підтримує мій тренер, ну і ще Інваспорт київський (прим. комунальна організація, що займається розвитком фізичної культури та спорту серед людей з інвалідністю).

– Київ небагато допомагає, а Ірпінь тим більш?

У перших числах квітня я особисто зверталась до мера міста Володимира Карплюка з проханням надати мені кімнату в гуртожитку, була у нього на прийомі, однак він відповів, що гуртожитки тільки будуються, а коли саме закінчиться будівництво – невідомо. Мені озвучили  термін рік або два, але ж я знаю, що як-тільки це все побудується, воно стане чиїмось, у нашій країні це все швидко перепродається. Є ще старі гуртожитки, але місцева влада не має там ніяких прав, оскільки це приватна власність.

– Зараз багато говорять про те, що наші параспортсмени демонструють значно кращі результати, ніж спортсмени без обмежених фізичних можливостей, як Ви гадаєте, в чому причина?

– Може, тому, що паралімпієць більш відповідально ставиться до тренувань, присутній дещо серйозніший підхід. Інвалід «іде на знос», тренується доки є сили, при чому тренується набагато більше, ніж фізично здоровий спортсмен.

– А чому ж тоді наші параспортсмени виступають якщо не якісніше, то на рівні з параспортсменами з країн, де умови для життя і тренувань у рази комфортніші?

– Ви знаєте, чим важчі умови, тим потужніший спортсмен: він загартований, сильніший духом, його не зламаєш. Коли я тільки починала займатись пауерліфтингом, у нас не було професійного інвентарю, ми займались на звичайній вузькій дерев’яній лавці – береш штангу, а вона ходором ходить з боку в бік, але ми показували результати вдвічі кращі, ніж спортсмени із професійним інвентарем.

– З якими проблемами у сфері соціального забезпечення зіштовхуються спортсмени з обмеженими фізичними можливостями?

– Є проблеми з субсидіями, бо не кожен може поїхати і ту субсидію оформити. Добре, якщо є соцпрацівник, який допомагає, душу рве за тебе, дуже вдячна їм. А бувають і робітники із халатним ставленням до праці, ти елементарно не можеш оформити собі ні пільги, ні субсидії, тому що соціальний працівник не може до тебе місяць дійти, однак, відмічає, що буває у тебе чотири рази в тиждень.

– Звідки ви черпаєте мотивацію, впевненість в собі, у своїх уміннях?

– У мене велика сила волі, і є здоровенне бажання, а поки є бажання – людина як свічечка горить. Варто сказати, що останнім часом я трохи поникла, неймовірно хочеться додому в Луганськ. Та і зараз вже немає такого сильного бажання, яке було коли я тільки починала, тоді це настільки подобалось, що тренувалась цілими днями. А зараз, коли бачиш несправедливість, корупцію у спорті, то твій спортивний дух падає.

– Рік тому Ви посіли 1-е місце на Чемпіонаті України з пауерліфтингу у Дніпрі, які ваші цілі та плани на найближче майбутнє?

– 26 квітня я їду на змагання в Дніпро, турнір проходитиме з 28 по 30 число. Звісно, хочеться виступити добре, але там вже як вийде, бо спортсмени постійно змінюються, з’являються новенькі, а вони вже сильніші нас.

– Ви колись задумувались про тренерську кар’єру?

– Задумувалась, в перспективі прагну вступити на спеціальність «Фізичне виховання». Але перед цим хочу піти на курси в Лютіж (прим. Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів), вчитись на оператора комп’ютерного набору.

 Ніна КОЛОСОВА: Чим важчі умови – тим загартованіший і сильніший духом спортсмен

Іноді стоїш біля того підземного переходу й думаєш, як би так спуститись, щоб не покалічитись. У Європі ж це все передбачено, є спеціальні ліфти, пандуси, нормальний транспорт, там піклуються про людей, ось що таке Європа.

– Що по-вашому має робити держава, місцева влада, громада для допомоги таким спортсменам як ви?

– Зараз я бачу великі проблеми з транспортом, можна було б виділити хоч кілька нормальних просторих автобусів, щоб було зручно заходити й виходити, бо нашими маршрутками не кожен може скористатись. А взагалі, що та влада може зробити…Тільки на День інвалідів звернути на тебе увагу, і то. Було б добре, якби місцева влада робила все з розумом: не просто для галочки кидали два швелери на сходи, а і поручні до них робили, бо як піднятись, чи спуститись людині на візку? Іноді стоїш біля того підземного переходу й думаєш, як би так спуститись, щоб не покалічитись. У Європі ж це все передбачено, є спеціальні ліфти, пандуси, нормальний транспорт, там піклуються про людей, ось що таке Європа, а нам до цього ще дуже далеко, бо всяка влада думає тільки про себе, а не про народ.

Та і народ нам треба змінювати, в першу чергу – «перезавантажити»  усіх. Бо, буває, йдеш по Києву, зачепишся об якусь нерівну плиточку, впадеш, розлетяться твої милиці, а тебе ніхто не бачить й ніхто не допоможе. Кинуться, хіба що, пенсіонери, які самі з паличками ходять. Ось в цьому виявляється наша бездушність. Люди зомбовані своїми проблемами, як заробити, де заробити, як дитину на ноги поставити, як за усе вчасно заплатити, як зробити усе до пуття, й за цим усім зовсім не помічають інших.

 

Ілона ЗАВАЛЬНЮК

Arrow
Arrow
PlayPause
prodam
Slider
ДОЛУЧАЙТЕСЯ ДО НАШОЇ СПІЛЬНОТИ У FACEBOOK

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *