«Довженко ночами боявся серцевого нападу і перетягував своє ліжко то до Юрія Смолича, то ще до когось із сусідів»

У БУДИНКУ ТВОРЧОСТІ В ІРПЕНІ МОЖНА ОРЕНДУВАТИ ЖИТЛО

«АЛЕНКА, ОЧЕНЬ ТЕБЯ ЛЮБЛЮ И НЕ ХОЧУ ЖИТЬ БЕЗ…», – ВЕЛИКІ БУКВИ ВИВЕДЕНІ БІЛОЮ ФАРБОЮ НА АСФАЛЬТІ ДОРІЖКИ. Збоку домальовано сердечко. Це територія Ірпінського будинку творчості.

Він заснований 1935 року в лісі за містом, хоч зараз це вже центр Ірпеня. Спершу був один будиночок. Поступово стало 10, в кожному – по кілька номерів. Але все одно охочих – узяти путівку в Будинок творчості могли тільки члени Спілки письменників – було більше. Тому їх звели ще й в Одесі, Трускавці, Коктебелі та Ялті. За Союзу можна було поїхати також на Кавказ, у Прибалтику, Білорусь, під Москву.

– У 1970-ТІ Я ПРОЖИВ В ІРПЕНІ ВІСІМ РОКІВ, – розповідає письменник 69-річний Михайло Слабошпицький. Він приїхав провідати колегу. Іде центральною алеєю: високий, худий, з парасолею – щойно закінчився дощ. Обабіч багато сухого листя, пострижені кущі пожухли. Пахне хвоєю. – Тоді в мене не було своєї квартири. Письменники летіли сюди. Тут ліс, річка, до Києва 15 хвилин – можна було поїхати й вирішити справи за день. Путівка на 24 дні коштувала 90 карбованців. При тих гонорарах, які наша братія отримувала, це були копійки. Я, правда, працював заввідділу критики у «Літературній Україні», ці гроші становили третину моєї зарплати. Але за них отримував житло, прекрасне харчування, ще мені прали і прибирали.

Довженко ночами боявся серцевого нападу і перетягував своє ліжко то до Юрія Смолича, то ще до когось із сусідів
Цей будинок київський купець Микола Чоков побудував для коханки на початку минулого століття. Коли зрозуміла, що не одружиться з нею, повісилася. Цей дім став першим із 10, де почали селитися письменники. Згодом організували Будинок творчості ”Ірпінь”. Тут любили жити Павло Загребельний, Григір Тютюнник, Євген Гуцало. Зараз будинок знімають у фільмах. Цьогоріч тут оздоровлювалися воїни АТО

Лавки вздовж алеї швидко сохнуть, Слабошпицький сідає. Зітхає.

– Загребельний приїздив власною машиною. З його кімнати вдень і вночі чувся звук друкарської машинки. Був надзвичайно працездатним. Написав найбільше з усіх українських прозаїків. Був найбагатшим і найщедрішим. Якось віддав свою закордонну друкарську машинку Григору Тютюннику, аби той не пропивав талант і працював.

Василь Земляк написав тут «Лебедину зграю». У нього взимку із кватирки звисав шмат сала й валував дим – курив багато. А які витівки утинав Дімаров! – сміється. – Письменники рідко замикають кімнати. Зайшов до колеги, коли той десь вискочив. Побачив у друкарській машинці аркуш із недописаним реченням нового роману. Анатолій Дмитрович додав кілька рядків у тому ж стилі. Коли книжка вийшла й автор отримав гонорар, то Дімаров сказав: «Поділися грошима». А якось пожартував над письменником, який строчив без кінця і краю. Дімаров надрукував і розмножив копіркою оголошення: «Шановні громадяни! Хочу терміново продати бляху на дах. Ціна – найнижча. Звертатися: Будинок творчості письменників, корпус такий-то, кімната така. Цілодобово». І розвісив по Ірпеню. Тоді був страшенний дефіцит покрівельних матеріалів. Тому письменнику не було в туалет коли збігати, не те що писати роман – так повалили покупці.

ДО ЛАВКИ ПІДХОДИТЬ 73-РІЧНИЙ ГРИГОРІЙ КЛОЧИК – літературознавець, колишній ректор Кіровоградського педагогічного університету. Тримає миску, в якій покришений білий хліб і залишки супу. Другою рукою обіймає Слабошпицького. Прямуємо до воріт. Михайло Федотович звертає до будиночка, де живе луганський поет Василь Голобородько. Клочик свистом кличе двох худих псів, віддає їм їжу. Григорій Дмитрович – сивий, із золотою обручкою та срібним браслетом, у картатих шортах і білій футболці з малюнком на грудях.

– Їжджу в Ірпінь із 1980-го. Але не щороку. Тоді це були копійки, та й зараз нормально – 1560 гривень за пільгову путівку на 12 днів. Можна і більше жити, але вже платиш повну вартість, – гуляємо лісом витоптаними стежками. Під ногами часто трапляються равлики. – Комуністична партія вкладала у будинки творчості великі гроші, щоб тримати письменників на короткому повідку. А зараз упадок – самі бачите, – зупиняється біля халупки із вікнами, забитими дошками. – Тут Малишко написав «Рідна мати моя».

Наступний – двоповерхівка у сталінському стилі: з колонами, балкончиками. Шибки на горищних вікнах побиті. Кахлі на ґанку потріскані, місцями вибиті. Зазираємо всередину. У вестибюлі – трельяж із радянського меблевого гарнітуру. На стінах аркуші – з телефонами «01» і «02». Двері у чотири номери. В кожному – дві кімнати (письменники часто приїжджали з родинами. – «Країна»), санвузол. Із меблів – дивани, ліжка, холодильник, телевізор та електрочайник. Такі умови в усіх 10 садибах.

– Держава відмовилася фінансувати Будинок творчості (після проголошення незалежності України. – «Країна»). Письменники самі не витягнуть це утримувати: книжки не видаються. Мер Ірпеня хоче забрати собі цю територію, зробити парк розваг і нібито натомість відремонтувати корпуси. Але боюся, що він просто загарбає територію.

Прошу розповісти про його перебування тут у молоді роки.

– Про жінок нічого казати не буду. А чоловікам тут подобалося спілкуватися.

– Випивали?

– Трохи. Ніхто не напивався, щоб на ногах не стояти. Вірите?

– Ні.

Сміємося. Підходимо до дому в стилі модерн. З нього почалася історія Будинку творчості. Київський купець Микола Чоков на початку минулого століття звів його для коханки – балерини Віри. Коли вона дізналася, що у чоловіка п’ятеро дітей і що не одружиться з нею, повісилася тут. Чоков горював і став запрошувати до Ірпеня письменників та поетів, щоб написали про Віру. Помер 1932-го в еміграції. Дім у Києві на Банковій, де розташована Спілка письменників, теж належав Чокову. У його домі в Ірпені любили жити Юрій Яновський, Ярослав Стельмах, Євген Гуцало.

За будинком – сходинки. Видно ставок у рясці. На березі – закохана пара.

Довженко ночами боявся серцевого нападу і перетягував своє ліжко то до Юрія Смолича, то ще до когось із сусідів

– Раніше ставок з’єднувався з річкою і можна було плавати човнами, – згадує Клочик. – Я бував у різних будинках творчості, але тут найкраще годують. Хоч уже нема ікри, коньяків, вина, – прямуємо до їдальні – окремої споруди, перед якою у бетонних вазах-клумбах висаджені чорнобривці. Над дверима – затерта вивіска «Бар. Більярд». – В Ялті, Коктебелі мене кілька разів труїли. Тут – ні разу. Подають супи, борщі, вареники, пельмені, шашлики, багато м’ясного і така гарна тут … ммм, – клацає пальцями, щоб згадати слово.

– Кухарка?

– Вівсяна каша. Згущене молоко додають.

Перед їдальнею на лавці – 81-річний Вадим Шкода із сивими вусами. Письменник і поет, колишній директор видавництва «Золоті ворота». Весь у світлому. На грудях блищить знак пошани, що отримав торік до 80-річчя. Говорить російською, іноді вставляє українські слова – «черга», «спілка», «пляшка».

– Я – шестидесятник, учился в Москве на геолога, но писал стихи. В литобъединении «Высотник» познакомился с Симоновым, Евтушенко, Рождественским. Роберта мы называли Робот, – усміхається. – Это мое поколение. Потом я ушел в журналистику, переехал в Киев. Тычина и Воронько рекомендовали меня в спилку. Я здесь написал около 10 из своих 20 книг. Вставал рано на пробежки. Но раньше меня поднимался Олекса Ющенко. У него был балкончик напротив. Раз манит меня пальцем, подхожу, а он достает пляшку горилки. Пили по чарочке, разговоры интересные вели. Потом я ухитрился встать еще раньше него, часов в пять утра, и пригласил на хорошую водочку к себе.

Вадим Шкода першим переклав російською вірші Василя Симоненка.

– Як він відреагував?

– По чарке выпили, – сміється Вадим Григорович.

Згадує, як із братами Тютюнниками – Григорієм і Григором – зі Спілки письменників ішли до Арки дружби народів, дорогою купивши пляшку.

– Вы скажете: йолки-палки, все время бутылочка! Ну а как без нее? Потом писали много и хорошо.

Територією роз’їжджає на скутері ­чоловік, позаду нього хлопець років 12.

– Радует, что тут не поменялся коллектив. Сегодня заехал, зашел в столовую, обнялся со Светланой – она 46 лет поваром работает. У них кухня – бомба. Так вкусно.

Вадим Григорович планує попрацювати в Ірпені – привіз друкарську машинку. Торік видав дві книжки: прозу і вірші.

– Стал сказки писать: «Удивительные истории веселой кошачьей семейки». Люблю этих животных: дома две кошки и кот.

Повільно йде до номера. Той не замкнений. Вадим Григорович погано бачить, тому просить, щоб сама підписала собі його книжку віршів. Диктує хороші слова і ставить автограф.

– ХТО ТАМ ТАК ПІЗНО? – гукає із-за дверей свого будиночка поет 70-річний Василь Голобородько. На годиннику – 16.00.

Приїхав із Луганська торік. Без речей, з портфелем із недописаними віршами. Думав, що побуде тиждень. На ґанку у кріслі викурює півцигарки. Кладе недопалок на стіл. Там уже лежать із десяток. Поряд – два червоні яблука. Кардіолог дозволяє Голобородьку палити половину цигарки за раз. Умови дотримується, але робить це часто.

– Я ніколи сюди не приїжджав би. Але що ж, як війна. Люба Голота (письменниця. – «Країна») влаштувала мене сюди. Спершу платив за харчування 100 гривень у день. А це 3 тисячі в місяць. У мене пенсія інваліда дитинства – 1377 гривень. Зараз беру лише обіди. Перше з’їдаю, а решту ділю на сніданок і вечерю.

– Голодуєте?

– Та що ви! Тут такі порції. Я не знаю, як українські письменники то з’їдають! – сміється. – А проживання – 60 гривень на добу – Спілка платить. Знаєте, що то за будинок навпроти? Я вже тут за рік вивчив, можу екскурсії платні водити. То купець Чоков…

– Побудував для своєї коханки Вірочки, і вона там повісилася, – перебиваю.

– О, – Голобородько регоче. – Ви вже теж вивчили. А знаєте, що мер Ірпеня покушається на цю територію? Він сам має 20 квартир задекларованих (міський голова Ірпеня Володимир Карплюк позаторік задекларував 67 квартир. – «Країна»). А скільки незадекларованих? А знаєте, що я живу в будиночку Дов­женка? Вперше він був у Ірпені 1928-го, коли знімали «Арсенал». Пізніше, у 1950 роках, жив тут. Вечорами біля його будиночка запалювали багаття. Довженко вірив у цілющі властивості споришу, який допомагає від атеросклерозу, шукав кущики для запарювання. Ночами боявся серцевого нападу і перетягував своє ліжко то до Юрія Смолича, то ще до когось із сусідів. Вранці сидів біля улюбленої сосни і малював. Сосна не збереглася. Про це мені Оксана розповіла – вона працює в інституті Рильського і досліджує життя Довженка.

47-річна Оксана Волощук мешкає в найновішому будиночку, зсередини оббитому деревом. Каже, що винаймає за 150 грн на день і тут ховається від київської спеки. Оголошення про оренду знайшла через інтернет.

– Привабило, що є ліс, річка, територія охороняється.

Ще один будиночок орендує родина переселенців із Донбасу, але їх немає вдома. У надутому дитячому басейні плаває сухе листя, зеленіють пару грядок помідорів. Гуде електричка, але її не видно за деревами. По лісу ганяє великий чорний пес. Разом із двома чоловіками років 30 живе ще в одному будиночку. Ті кажуть, що винаймають житло, але скільки платять – не розповідають. Говорять, що це – дешевше, ніж в Ірпені, де ціни на оренду – столичні.

– МУСИМО ЗДАВАТИ, ЩОБ ВИЖИТИ, – каже виконувач обов’язків директора Будинку творчості 56-річна Лілія Табанакова, брюнетка у жовтій сукні.

25 років очолює установу. – У нас часто проходять весілля, знімають фільми: «Мама напрокат», «Дом с лилиями». Держава не фінансує. Замість

80 працівників – 12. А об’єм роботи той самий. У мене зарплата – 2300 гривень, в інших – 1300. Влада Ірпеня встановила податок на землю – півмільйона гривень, щоб ми збанкрутували і землю забрати. Це дуже ласий шматок –

по 7 хвилин до електрички й автобуса, 10 – до траси на Київ. Де нам брати такі гроші? Мусимо викручуватися. Цю культурну базу треба зберегти. Я ж пам’ятаю, як Штепсель і Тарапунька (гумористичний дует – Юхим Березін та Юрій Тимошенко. – «Країна») виходили на луг і давали безкоштовні концерти ірпінцям. Михайлина Коцюбинська на гойдалці читала вірші. А скільки було фестивалів, семінарів, концертів. Люди приходили до письменників поспілкуватися. Це ж була тоді еліта. А зараз ніхто ними не цікавиться.

Обходимо територію. За будинками – залізні каркаси колишніх теплиць, порослі бур’яном. Колись тут вирощували овочі, троянди, шампіньйони. Був неподалік і господарський двір – зі свинями та кіньми.

Під вечір у бесідках чути сміх. Підлітки гуляють лісом. Дівчата наспівують: «А ты такой, красивый с бородой. В твои попала сети». Хлопці сміються.

– Нове покоління, – зітхає директорка.

Джерело: Gazeta.ua

ДОЛУЧАЙТЕСЯ ДО НАШОЇ СПІЛЬНОТИ У FACEBOOK

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *