8:00. Відпросився додому на десять днів, поїхав у частину, зібрав речі і поспішив до вокзалу. Як виявилось, півгодини тому назад рушив останній потяг до мого міста, а усі інші рейси скасували. Чекати увесь день і ніч, тобто згаяти один день з десяти даних на відпустку, я не міг і обрав більш сумнівний, але на пару годин швидший спосіб – «комфортабельний» автобус. Не скажу, що там сидіння з підігрівом чи туалет поряд, та й чаю не зробиш, але це, принаймні, краще, аніж ті, часом напівживі, автобуси на яких ми їдемо у так зване АТО.
9:00. В автобусі дісталось місце біля самих дверей, а ,отже, мені було найхолодніше. Постійні зупинки: то висадити когось, то швиденько збігати кудись. Вони то хай бігають, але мені хоча б трохи зігрітись. Варто було б попередити дружину, що їду, але телефону немає. І навіть не питайте, як я спромігся напередодні поїздки його згубити. Тож вважайте, що не дзвоню їй, бо хочу влаштувати великий сюрприз.
15:00. Попросив висадити мене на трасі. Автобус хоч і доїжджає до міста, але я живу під містом, тож вийти тут – було кращим рішенням. Хоч на цьому місці і не має автобусної зупинки, але ж мене може підвести хтось небайдужий. Ми, все ж таки, українці, єдина нація, правда ж?..
16:00. На дорозі простояв годину. Не скажу, що жарко, але й не дуже холодно. Машин не так багато, бо не всі ще повертаються з роботи. Постою ще трошки, головне подавати знак, що мене треба підвезти. І хтось обов’язково зупиниться.
17:00. Мені це починає набридати. Більше того, дуже дивує: я ж не одягнений в костюм клоуна і не людина, що ходить і впарює усім водіям непотрібні речі. Я за них більше року воюю, а вони навіть і не зупиняться біля мене.
Недалеко помітив якийсь обрис будинку. Як виявилось – кафе. Вирішив зайти перекусити і знайти бажаючого мене підвезти.
На стоянці до свого автомобіля підійшов чоловік. Виглядав безтурботно і нікуди не спішив. Точно буде не проти.
— Доброго вечора! — з ентузіазмом, приховуючи втому, промовив до нього.
— О-о-о, здоровий був, воїне! Ти прямо Звідти? Що там чути? Миром і не пахне?
— Та я б сказав, що навіть і не смердить.
Ми обидва засміялись і завели розмову. Говорили довго, він все розпитував як я на війні опинився, що бачив і чув.
— Е-е-х, ну, добре, солдате. Мені вже час їхати, а тобі хай щастить.
— Слухай, тут така справа. Не підвезеш?
— Ой, та я б залюбки… Але мені щойно подзвонили, маю у місто їхати. Невідкладні справи, сам розумієш, — єхидно мовив мій співрозмовник.
— Та щось я не бачив, щоб ти по телефону говорив. Мужик, підвези, будь людиною.
Вмить, мій, начебто зацікавлений, співрозмовник перетворився на злого і далеко не дружнього. Наче я від нього вимагаю машину.
— Та що ти хочеш від мене?! Немає в мене часу тебе підвозити.
— Щоб поговорити зі мною — час був, а як підвезти — то зайнятий? Що ж це всі такі герої-патріоти на словах? — я підійшов ближче до нього і моє невдоволення почало набирати обертів. — За тебе там хлопці гинуть, а ти й допомогти нічим не можеш.
— А вас ніхто й не просить за мене воювати, ясно?! — боячись мене, він швидко сів у авто і чкурнув якнайдалі.
Не знаю, що мене засмутило більше: чи його байдужість, чи все ж той факт, що повертатись у реалії цивільного життя — дуже важко. А поки відбувався цей інцидент, я й не помітив, що на стоянці не лишилось жодної машини, яка б мене підвезла. Довелось йти знову на «початковий пункт».
19:00. Знайшов для себе досить дивне заняття, але воно хоч чимось мене відволікало. По дорозі проїхало двадцять машин з номерами “АН” і лише три з “ВВ”. Водії цих машин дивились на мене по-особливому. Але чи з хорошими намірами, чи ні — краще не буду вгадувати.
Може, варто було б сидіти на вокзалі й чекати на потяг? Таким чином, я хоча б маршрутку чи автобус до села знайшов. До речі, про цей вид транспорту. Жоден водій за цей час теж не зупинився. Я горлав, стрибав, як міг, а вони лише проводжали поглядом, мовляв: «Мужик, пробач, але підвезти не можу. Ти, звичайно, герой і тому подібне, але мені їхати треба. Щасти!».
20:00. Світло фар засліпило мені очі. Авто під’їхало до мене і дверцята відчинились. Я, бувало, подумав, що мені вже здається, але зупинились дійсно біля мене. Як виявилось, цей чоловік був волонтером. Їхав до міста у справах, але коли побачив на протилежному боці ледь-ледь помітний силует з військовою формою, вирішив розвернутись. Допомогу возить безпосередньо в зону АТО з самого початку цих подій.
Зовсім скоро я вже відкривав двері свого будинку і не тямив себе від радості. Адже рідних я не бачив півроку, якщо не більше. Сюрприз дійсно вдався, а про свої пригоди я розповім їм якось пізніше…
P.S. Іноді, досить важко усвідомлювати, що серед приблизно сорока трьох мільйонів людей, що живуть у нашій країні, небайдужих до війни – одиниці. Більшість влаштовує діяльність диванних критиків, які не спроможні підняти з дивану свою… думку. Усіх влаштовує дивитись новини, лаяти політиків, потрясаючи повітря вигуками: «Я б їм показав!». Це, звичайно, добре, що в нашій країні є свобода слова й думки, але коли ви почнете діяти? Шкода, що патріотизм у нашій країні почали вважати за моду, а не обов’язок. Просто хочу додати ще одне: нехай ніхто не думає, що їм це минеться безслідно. Пам’ятайте, що одного разу до вас у сон чи у двері будинку обов’язково постукає боєць. Ви відчините двері, а він запитає: «А ти хоч щось зробив для того, щоб я залишився живим?». І у разі негативної відповіді – я б надала перевагу… Розстрілу.
Автор: Анна РЕШЕТНІК
