90 днів розколу: чим загрожує політичний поділ людських душ? Сучасне політичне православ’я – погляд з Риги

90 днів розколу: чим загрожує політичний поділ людських душ? Сучасне політичне православ'я – погляд з Риги У жовтні 2018-го Вселенський патріархат оголосив про рішення надати автокефалію Українській православній церкві, скасувавши рішення Вселенського патріархату в Константинополі від 1686 року, за яким Українська православна церква входила в юрисдикцію Московського патріархату. Константинопольський синод також скасував анафему з глав двох чинних неканонічних українських церков. Синод Російської православної церкви розцінив це рішення як посягання на землі Московського патріархату, назвав дії Константинополя неканонічними й оголосив про цілковитий розрив євхаристійних відносин. На тлі стрімко наростаючого політичного напруження між Росією та Україною цей релігійний конфлікт вже сьогодні можна назвати одним з найбільших в історії Православної церкви.

Вищезгаданий – як зараз прийнято говорити – офлайн-меседж – є хедлайнером новинних стрічок Росії та України, ситуація, пов’язана з формуванням Православної Церкви України, безсумнівно, входить у топ-5 світових новин. Схоже, найближчим часом кількість аспірантів, докторів та професорів у галузі теології зросте в геометричній прогресії, праці на тему “Розкол РПЦ МП: причини та наслідки” стануть найпоширенішими темами курсових, дипломних, докторських і навіть професорських. Можливо, знайдеться письменник, вже відомий світу або ще не відомий, твір якого прокладе шлях до Нобелівської премії в галузі світової літератури, і про цю історичну подію зніматимуть кінофільми (дуже не хотілося б, щоб вони взагалі з’являлися, бо то є богохульство, але можуть бути і блокбастери, – що ж такі сучасні реалії).

Здавалося б, на цю тему висловилися чи не всі, хто міг висловитися. Дозволимо ж собі наголосити на тих аспектах, яким засоби масової інформації приділяють мало уваги.

 

  1. А чи був Томос?

Росія і РПЦ так завзято протестували і протестують проти автокефалії православної церкви в Україні, що спровокували появу важливого питання, яке колись нікому і в голову не приходило. А чи був, власне, Томос і чи є він у РПЦ?

В Інтернет потрапила інформація, що РПЦ не має Томосу, (вже багато людей бачили інтерв’ю з Невзоровим), поки що великого шуму з цього приводу не було, але порушено вкрай серйозне питання, яке детермінує саме собою ставлення до РПЦ в принципі.

Тишком-нишком центр РПЦ ще в ХVI столітті було тихенько перенесено до Москви, питаннями Томосу в той час не переймалися. І цікаво знати, які будуть наступні кроки РПЦ. Тим більше, відомий журналіст Невзоров порушив це питання в такому ключі, що не відповісти на нього в РПЦ точно не зможуть.

Зазначимо, що саме по собі православ’я в Україні має добродушний характер, містечково-просте і людяне, без – вибачте на слові – потреби наживи, як у Москві.

 

  1. Емпірика розколу

За своїм масштабом нинішній розкол у православній церкві можна порівняти, мабуть, з церковним розколом XVII століття, результатом якого став розкол російського народу, його наслідки не подолано й донині. А починалося все з “перебудови і реформ”. Цар Олексій Михайлович Романов та його найближчий духовний соратник патріарх Никон (Нікіта Мінін) вирішили здійснити “масштабну” церковну реформу. Розпочавшись з незначних, на перший погляд, змін – зміни в складанні пальців при хресному знаменні з двуперстія на триперстіє та скасування земних поклонів, – реформа незабаром зачепила всі сторони Богослужіння і Статуту.

Зі зрозумілих причин події тих років поклали небезпечний початок, про який сьогодні неохоче згадують у Російській православній церкві. Люди одного етносу, однієї крові почали жорстоко вбивати тих, хто не прийняв нові обряди, через недалекоглядність релігійної і світської влади. Люди помирали під помилкові заклики і гасла правителів, що проголошували церковну реформу. Спалювалися книги, руйнувалися храми, здійснювалися зловісні ритуали, в яких гинули люди, які не хотіли нав’язаних владою змін. Сотні тисяч віруючих, які не прийняли нові “правила гри”, було вигнано з церкви. І до цього дня частина старовірів перебуває у стані облоги та залишаються де-факто невизнаними Російською православною церквою.

Російська влада, розуміючи, що утримати православних України в лоні РПЦ вже не вдасться, в останнє десятиліття намагається привернути до себе і фактично “поступитися” пальмою древнього православ’я тому, кому вона і так належить, тобто древньоправославній – старообрядній – церкві. Треба віддати належне – робиться це досить активно, але навряд чи Росія зможе отримати глобальні дивіденди від нинішніх ініціатив, якщо не розуміє основ древнього православ’я. Я розглядаю древньоправославну (в нинішній назві – старообрядну) гілку православної віри як споконвічно древньоруську демократичну з одного боку, і фундаментально-релігійну – з іншого.

У зв’язку з цим наведу цитату з лекції доктора історичних наук, доцента Центру з вивчення недержавних культур Вільнюського університету Григорія Поташенкова, де йдеться про початок ХХ ст. в Російській імперії: “Прийнятною формою влади для старообрядних громад є конституційна демократія, яка визнає старовірів”. Боюся, як мінімум перша частина пропозиції в Росії в найближчій перспективі неможлива.

Не бачу сенсу міркувати про реноме сучасної православної церкви – а саме РПЦ. Абсолютно позитивне реноме, в ореолі справжнього древнього православ’я, старовіри принесли – разом з церковнослов’янською мовою, старослав’янською культурою і вірою в Бога – на береги Даугави, Німану, Дніпра і Дунаю, в джунглі Болівії, пустирища Австралії і на засніжені сопки Аляски.

90 днів розколу: чим загрожує політичний поділ людських душ? Сучасне політичне православ'я – погляд з Риги Старовіри принесли це реноме і в країни Балтії, до честі своєї, не заплямувавши його. За це шанують і поважають старообрядні громади Латвії, Литви та Естонії, вони є виявом релігійної різноманітності цих країн.

Одна з причин, чому так відбувається: у старовірів немає Томосу, він їм не потрібен. Якби в XVII столітті Никон не скерував свій погляд на Константинополь, – не було б нині в хедлайні й самого поняття “Томос”. За великим рахунком, хоч як би це дивно звучало, світовий центр “еталонного” православ’я (якщо уявити православ’я старовірів і нинішнє “класичне” – цей термін потребує окремого історіографічного уточнення, але йдеться про історичне російське православ’я Московського патріархату або новообрядницьке російське православ’я) знаходиться в Ризі між храмовим комплексом Ризької Гребенщиківської Старообрядницької Громади (представником фундаментального Древньоправослав’я з одного боку) і кафедральним храмом Латвійської православной церкви Московського патріархату – Христорождественським собором у Ризі. У Латвії є також латиська православна громада, яка молиться латиською.

На події в Україні та Росії, на відповідні релігійні підвалини латвійські віруючі навряд чи зможуть вплинути, а ось як чинитиме Латвійська православна церква Московського патріархату в цій ситуації – вельми цікаво поглянути. Я впевнений: хоч яка маленька Латвія, – і древньоправославна, і православна громади, як шановані, продемонструють ідеал Христолюбства. Дозволю собі також припустити, що ідеалом відносин буде найтриваліше мовчання.

 

  1. Мова віри

Безперечно, одним з підтекстів сучасного розколу в РПЦ є питання мови, якою відбуваються богослужіння. Древньоправославнa молитва походить від церковнослов’янської мови, з цим все зрозуміло. Що ж стосується моління в класичних новообрядних православних парафіях, то тут немає однієї точки зору. Зрозуміло, якщо скажімо, навіть у Західній Україні в церквах УПЦ МП богослужіння здійснюється російською мовою з елементами церковнослов’янської (або церковнослов’янською), то парафіяни церкви в повсякденному житті розмовляють українською.

Україні як державі ще належить виробити своє ставлення до цього питання, що ж стосується політичного аспекту в православ’ї, то, без сумніву, боротьба за мову не вщухатиме до останнього.

“Мова богослужіння принципово повинна бути українською. І проповідь – українська. Але ми будемо допускати і церковнослов’янську мову, і проповідь російською мовою. Тобто не буде утисків щодо мови богослужіння”, – сказав Предстоятель УПЦ Київського патріархату Патріарх Філарет .У тому чи іншому сенсі це може торкнутися і молитви в православних парафіях Білорусі, – за найменшої спроби перейти в богослужіннi на білоруську мову, ситуація загостриться автоматично.

 

– Канонічна територія

Томос про надання автокефалії Україні написаний грецькою від руки, географічна карта Європи до нього не додається. Немає чіткого пояснення, чи є Крим і так звані окремі регіони Донецької і Луганської областей канонічною територією Православної Церкви України. За великим рахунком, бажано було б ретроспективно історично зрозуміти, що ж насправді є канонічною територією МП. Не хочеться копатися в минулому, все сталося так, як сталося, але складно припустити, що Константинопольський патріархат міг би в якійсь формі, якби перед ним поставили таке питання, визнати в зв’язку з існуванням СРСР все те “бєсовство” і лютий атеїзм, які відбувалися на території Радянського Союзу в тому чи іншому вигляді.

У неосучасній історії боротьба за автокефальну Українську православну церкву почалася в 1980–1990-х роках минулого століття, коли в Україні булo створенo незалежну УПЦ Київського патріархату. Її послідовники боролися за канонізацію з боку Москви і Константинополя. Однак аж до недавнього часу значна кількість віруючих (до мільйона осіб) в Україні була без правa на офіційне існування. У жовтні 2018 року Вселенський Синод пішов назустріч українцям і визнав їхню церкву канонічною. Московський же патріархат виступає проти цього рішення – відповідно, проти цих людей та їхньої віри.

– Ідентичність, коректність аналізу, вертикаль

Дуже не хотілося б вдаватися до умовного способу, але дозволю собі поставити такі питання:

– Чи існує такий об’єктивний, неупереджений історик-теолог, який міг би коректно і вичерпно викласти історію православ’я? Скажімо, скласти енциклопедію православ’я, яка була б якщо не непогрішною, то однозначно переконливою, на яку можна було б посилатися?

В такому разі було б набагато предметніше давати будь-які оцінки й аналізи.

– А що було б, якби в XVII столітті не відбулося розколу в православній церкві в Росії? Чи змогла б російська православна віра стати еталоном толерантності?

– Будь-який релігійний конфлікт ірраціональний за своєю суттю. Хто з політиків зараз модерує поточну ситуацію? Кому вона, вибачте на слові, вигідна? Чи ця ситуація на руку ідентичності РПЦ або ПЦУ?

 

Висновок.

Після релігійного радянського гетто будь-яке сприяння релігії з боку державних діячів сприймалося як божественне діяння. Таким чином, майстерно повертали, як те було в імперській Росії, вкрай вигідний імідж представника влади як помазаника Божого. Сьогодні цей імідж богоугодної кремлівської влади успішно нав’язується народу.

Московський патріархат апелює до того, що всупереч розколу молиться за всi українські православні церкви. Але, посилаючи молитви за всi церкви України, чи впевнені в Москві, що вони бажають того ж самого українському народу (принаймні його частинi), який боровся протягом століть за свою релігійну автономність? Ачи, як і раніше, йдеться про сприйняття малоросів як заблукалих росіян?

Сьогодні спостерігаємо насамперед геополітичне протистояння трьох православних громад: Константинопольського і Московського патріархатів, які борються за владу, і Православної церкви України, яка відстоює свою незалежність і сприяє таким чином надходженням (за Невзоровим) до свого кадилa. До речі, нині нею опікується українська держава. У цьому сенсі, безсумнівно, отримання Томосу – це ще й голоси на користь Петрa Порошенкa на майбутніх виборах.

Московський патріархат, перебуваючи на утриманні бюрократичного апарату російської влади, нав’язує свою точку зору про належність українських земель канонічній території РПЦ і ділить не кордони канонічної території. Душі людей та їхні вірування є канонічною територією для кожного, хто молиться. У цьому сенсі влада в Росії знову вторгається в небезпечну сферу, адже душа того, хто молиться, – в юрисдикції Бога.

Сторінки історії пам’ятають, наскільки кровопролитними можуть бути релігійні війни. Хочеться вірити, що Україна і світ в цілому зможуть витримати напруження, що благої мети, якої дотримується єдина Православна церква України, буде досягнуто.

Чи допоможе це перевернути сторінку політичної і релігійної дезінтеграції?..

Проте з 10 січня 2019 року Україна офіційно живе в нових релігійних умовах. Підписаний у Стамбулі Томос побував у Києві, повернувся в Стамбул, і тепер він фактично легалізований.

Церковним і державним керівникам України доведеться шукати і створювати нові моделі взаємовідносин і діалогу, щоб забезпечити на українських землях свободу совісті, віросповідання і відправлення обрядів. Безпека православних християн усіх діючих Церков у цій країні повинна стати консолідуючим чинником, засобом примирення всіх учасників конфлікту.

Олександр МИХАЙЛОВ

Рига

Джерело: Інформаційний портал

ДОЛУЧАЙТЕСЯ ДО НАШОЇ СПІЛЬНОТИ У FACEBOOK

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *